Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

Читать онлайн.
Название Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок
Автор произведения Ганна Ткаченко
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2006
isbn 978-966-14-9469-4, 9789661494687



Скачать книгу

виросли, а ти тільки зараз таке сказав. Саво, а ти, бува, в далекій дорозі не закохався? Може, якась у душу запала, та, що літом так пахла? – придивлялася до нього Проня.

      – Там не про любов було, а про життя, – відповів їй, посміхаючись.

      – А Горпина? Я завжди тебе до неї ревнувала. Погано вона на тебе поглядає, а тут ще й ночував у неї.

      – Я у дворі на сіні разом з червоними спав, а вона в хаті з тим Миколою, що на нашу Маню очима блискав. І чому ти все про Горпину мені нагадуєш?

      – Тому, що люблю тебе, Саво. Так за тобою скучила, так Богу молилася, що і на коліна перед образами ставала. – Проня витирала сльози і шморгала носом.

      – Годі тобі плакати, радій, Проню, я вже вдома, живий, як бачиш, пощастило мені, а може, Бог почув твої молитви. Пішли разом відпочивати, поки діти на полі. Я теж скучив за тобою. Пішли, Проню, а то ти все про Горпину та про Горпину…

      Під вечір Проня справлялася по господарству, бігала швидко, наспівуючи пісню, а Сава поїхав у поле на врожай дивитися. Їхав селом і поглядав на всі боки. Любив він село, любив і поле. Тьохкала тут його душа, мліла, як від солов’їної пісні. Зайшовши в ще недозріле жито, брав на долоні важкі колоски і любувався ними. А з жита де-не-де виглядали сині волошки, погойдуючись від легкого теплого вітру, що лагідно пестив його обличчя, холодив спітнілі груди. Сава дивився на поля, свої й чужі, і не вірив очам, що все виросло тут, усе вже дозріває. Не торкнулася війна цього поля. Дійсно – Божа благодать. Якби все побачене в чужих краях було сном! Щеміло у грудях серце, а до очей підступали сльози. Сава пішов по дорозі назустріч дочці, яка, побачивши батька, бігла до нього. Від швидкого бігу хустина зсунулася з її голови, а потім зовсім спала. На сонці виблискувало її темно-русяве волосся, від бігу і вітру розвівалася полотняна сукня. Вона сміялася і кричала на все поле: «Тату!» Сава крадькома витер сльозу і поспішив до доньки.

      – Моє сонце ясне, моя красуне! Як же ти виросла за весну! А я так за вами скучив!

      Манечка знала батька доброго і лагідного, але знала і сердитого, коли блискавки спалахували в його очах, а голос був, як грім у небі. Незважаючи на це, вона любила його завжди. Коли хотілося пригорнутися до його плеча, завжди придивлялася до нього і прислухалася до його настрою. Знала, що він любить поле, любить роботу, і вона хвалилася тим, що зробила, щоб розм’якшити його серце. І сьогодні вона повела його через дорогу на чисту стерню вижатого ячменю, на якій купами тулилися один до одного рівненькі снопи.

      – Уже батькові можна з дому йти, діти ладу всьому дадуть, – посміхався Сава, поплескуючи по плечу свого сина Гриця. – Як усе обійдеться, то братиму тебе з собою на торги, а по осені вчитися поїдеш. Зараз без грамоти не обійтися.

      – Чи доведеться їхати, тату? Що то за життя настає? І мені проходу немає, ввечері молодь мене куркулем обзиває, а колись здоровкалися чемно і дівчата задивлялися. І Маню теж обзивають.

      – А ви не ходіть до них. Зараз роботи повно, по осені вчитися будете, а далі видно буде, кого і ким обзивати.

      Додому поверталися