Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

хриплим голосом говорив Ковшар, не перестаючи терти свою бороду та почервоніле від нервування обличчя.

      – Оті козаки та інші військові й стояли під Харковом, коли на них більшовики напали. Стояли та не встояли, – доводив своє Невжинський.

      – Ой, лишенько! Так у козаки мій племінник пішов, вдома жінка молода і дитинка маленька! – мало не заголосила Проня на полику, виглядаючи з-за ширми.

      – Цить, Проню, про племінника потім, – гримнув на неї Сава.

      – Ну, і що ж ті більшовики? Розказуй, Архипе, що знаєш, видно, пани теж ситуацію всю вивчили, бо добре розказуєш, їм теж воно пече, не тільки нам, – говорив Левенець, соваючись на дерев’яній лавці, ніби тепер гвіздки йому кололи в одне місце.

      – До цього часу більшовики сили набралися, бо дурили людям голови, і на наші міста посунуло вже велике військо, солдати з фронту до них приєдналися і матроси, повіривши в обіцяне хороше життя. Пів-України вони зайняли. І в нас їхні війська були, а сказали, що то народна армія. З Росії вони йшли, з Курська.

      – Значить, усе-таки хитрощами. І депутатів хитрощами збирали, і ультиматуми придумали. Солдатів, матросів, робітників, а разом з ними і нас, і Прониного племінника теж, виходить, дурять? – хитав головою Левенець. – Я зрозумів, що багато хто до влади рветься, а вони можуть усіх перехитрити. Що ж у них далі на думці?

      – Не заважай, Никифоре, це було зимою, ще до Різдва, а після того Центральна рада знову прийняла Універсал, це який уже буде, – Сава загинав пальці на руці, перелічуючи всі. – Четвертий, виходить. Ось у мене про це газета є. Я той Універсал разів двадцять читав.

      – Тому-то він у тебе такий затертий, там уже нічого не видно, – придивлявся до газети Левенець.

      – Усе тут видно. Українська народна республіка стає самостійною, незалежною. Оце ти бачиш? І про територію тут є, і про свої гроші – гривні, і про свій прапор синьо-жовтий.

      – Ви дуже, Афанасійовичу, не смакуйте, бо я ж кажу, що більшовицьке військо з матросами від Харкова пішло на Київ, а наші знову не про армію, а про гроші та про прапор. До вас бандити лізтимуть, а ви не за гвинтівку, а жінці та дітям розказуватимете, як далі жити збираєтеся? – вже сердито говорив Невжинський.

      – Я тобі завжди допомагав, Архипе, можна сказати, робити навчив, а ти вже на мене покрикуєш. То це тільки один раз до панів сходив, – сердився Сава.

      – Вибачайте, Афанасійовичу, коли щось не так, бо я теж за наше діло вболіваю, а не за те, хто як розкаже. Я ж завжди з вами, до кого мені ще хилитися, а ви від мене, та все про панів нагадуєте. Пішов до них, бо хотів узнати, що там кажуть, щоб і ми з вами знали.

      – Так… Пити більше не будемо, а лампу задуй, Саво, надворі сіріє, і Проня, он, сидячи заснула, – показав Левенець на ширму. – Хлопці, давайте розходитися, вже світає. Нашого з вами голосу в жодній раді немає, і ніхто в нас нічого не питав. Мені оце який би не був уряд, аби тільки землю не забирали, бо все вирощував, а за проданий товар знову землю купував. Зараз її вже нібито і багато, а всі,