Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

а їсти всім хочеться. Те, що відберуть, швидко з’їдять, а далі врожай забиратимуть. Так люди розумні кажуть.

      – Нехай їх розіпре! У нас організували, але все йде добровільно. Коли будуть змушувати, то ось їм, а не врожаю! – І Левенець показав величезну дулю. – А біднота отримала землю там? Ту, що більшовики обіцяють?

      – Отримала те, що ти показував. Ти ж чуєш, що всіх гонять у комуну і за так там роблять, тому біднота тепер теж проти більшовиків боротися починає, повстанську армію організовують.

      – А ми чого сидимо? Може, і нам час їм підсобити? Синів старших до них пошлемо, коней їм дамо, – розмірковував Левенець, поглядаючи на інших.

      – До голоти, Никифоровичу? Ти при своєму умі? – хрипів Ковшар.

      – Так-то воно так… А коли і в нас заберуть усе? Чи, може, ми спішимо? Ще ж не прийшли сюди. Дійсно так… А коли досидимось та пізно буде? Чому ж мовчите? Не знаю і сам, як краще, кажіть ще ви. – Схопився руками за голову. – А ти наливай, Саво, коли не жалко, бо щось у роті сохне дуже, як у жнива. – Підставляв чарку, витираючи обличчя, до якого, здавалося, підступила вся кров, що була в його жилах.

      Левенець випив ще одну і підпер голову руками, бо дуже важкою вона стала. Усі сиділи мовчки, думаючи про своє.

      – Хочуть, значить, всіх розорити… – продовжував він, підвищуючи голос. – З торбинами… Не вийде! – стукнув по столу своїм важким кулаком так, що аж чарки забряжчали.

      – Не стукай, тут тільки я можу, а ти не забувай, що в гостях, – покосився на нього Сава.

      – То це я піду в комуну з Дем’яном на своє поле? – вже кричав Левенець, не звертаючи уваги на Савині косяки.

      – Тіпун тепер тобі на язик! Страшне кажеш. Ми говорили тут довго, а ти сказав коротко, але страшне… – хрипів Ковшар.

      – От тільки Дем’ян у колгосп і не збирається, – вносив поправку Сава. – У ревком він піде. Порядки навести погрожував.

      – От гнида! А батько його знов гроші пропив, як тільки дав я йому за роботу. Усе до останньої копійки, тільки на третій день привезли його з Березного. Лежав на возі, неначе Богу душу віддав, ще й обмочився, смерд вонючий. Жінка бідна наступного дня кусок хліба просити приходила. Ото пролетаріат, а ти про ревком кажеш! – ще дужче хрипів Ковшар чи від люті, чи від нервів.

      – Хоч смерд, хоч гнида, а в комбід прийняли його. Це, Саво, поки тебе не було, більшовики у нас комітет бідних селян створили. Бідняки туди самі подалися, а середняків у комітети незаможних селян – у комнезами запрошують. Кажуть, що коли вони не будуть той комнезам підтримувати, то їх тоді підкуркульниками називатимуть. І понавигадували ж, бісові діти! Тільки для чого? – крутився на лаві Левенець, ніби там йому щось муляло.

      – Це вони поміж селян клин задумали вбити, щоб нас швидше у ту комуну втягти. Нібито селяни самі того хочуть, а не більшовики їх змушують. Тоді забирати добро наше легше буде, бо їх більше, а ми проти – значить, контра, як зараз кажуть.

      – Де ж тоді наша незалежна держава? Ти, Саво, у груди себе бив, коли про неї розказував минулого разу. Я за Росію царську