Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

Читать онлайн.
Название Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок
Автор произведения Ганна Ткаченко
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2006
isbn 978-966-14-9469-4, 9789661494687



Скачать книгу

а їсти всім хочеться. Те, що відберуть, швидко з’їдять, а далі врожай забиратимуть. Так люди розумні кажуть.

      – Нехай їх розіпре! У нас організували, але все йде добровільно. Коли будуть змушувати, то ось їм, а не врожаю! – І Левенець показав величезну дулю. – А біднота отримала землю там? Ту, що більшовики обіцяють?

      – Отримала те, що ти показував. Ти ж чуєш, що всіх гонять у комуну і за так там роблять, тому біднота тепер теж проти більшовиків боротися починає, повстанську армію організовують.

      – А ми чого сидимо? Може, і нам час їм підсобити? Синів старших до них пошлемо, коней їм дамо, – розмірковував Левенець, поглядаючи на інших.

      – До голоти, Никифоровичу? Ти при своєму умі? – хрипів Ковшар.

      – Так-то воно так… А коли і в нас заберуть усе? Чи, може, ми спішимо? Ще ж не прийшли сюди. Дійсно так… А коли досидимось та пізно буде? Чому ж мовчите? Не знаю і сам, як краще, кажіть ще ви. – Схопився руками за голову. – А ти наливай, Саво, коли не жалко, бо щось у роті сохне дуже, як у жнива. – Підставляв чарку, витираючи обличчя, до якого, здавалося, підступила вся кров, що була в його жилах.

      Левенець випив ще одну і підпер голову руками, бо дуже важкою вона стала. Усі сиділи мовчки, думаючи про своє.

      – Хочуть, значить, всіх розорити… – продовжував він, підвищуючи голос. – З торбинами… Не вийде! – стукнув по столу своїм важким кулаком так, що аж чарки забряжчали.

      – Не стукай, тут тільки я можу, а ти не забувай, що в гостях, – покосився на нього Сава.

      – То це я піду в комуну з Дем’яном на своє поле? – вже кричав Левенець, не звертаючи уваги на Савині косяки.

      – Тіпун тепер тобі на язик! Страшне кажеш. Ми говорили тут довго, а ти сказав коротко, але страшне… – хрипів Ковшар.

      – От тільки Дем’ян у колгосп і не збирається, – вносив поправку Сава. – У ревком він піде. Порядки навести погрожував.

      – От гнида! А батько його знов гроші пропив, як тільки дав я йому за роботу. Усе до останньої копійки, тільки на третій день привезли його з Березного. Лежав на возі, неначе Богу душу віддав, ще й обмочився, смерд вонючий. Жінка бідна наступного дня кусок хліба просити приходила. Ото пролетаріат, а ти про ревком кажеш! – ще дужче хрипів Ковшар чи від люті, чи від нервів.

      – Хоч смерд, хоч гнида, а в комбід прийняли його. Це, Саво, поки тебе не було, більшовики у нас комітет бідних селян створили. Бідняки туди самі подалися, а середняків у комітети незаможних селян – у комнезами запрошують. Кажуть, що коли вони не будуть той комнезам підтримувати, то їх тоді підкуркульниками називатимуть. І понавигадували ж, бісові діти! Тільки для чого? – крутився на лаві Левенець, ніби там йому щось муляло.

      – Це вони поміж селян клин задумали вбити, щоб нас швидше у ту комуну втягти. Нібито селяни самі того хочуть, а не більшовики їх змушують. Тоді забирати добро наше легше буде, бо їх більше, а ми проти – значить, контра, як зараз кажуть.

      – Де ж тоді наша незалежна держава? Ти, Саво, у груди себе бив, коли про неї розказував минулого разу. Я за Росію царську