Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

до тебе… Побалакати хочу. Залишила вдома Галю й Петра варити обід, – сказала й тривога засіріла в очах: – Біда мені з ними, що й робити, не знаю, а треба їх якось до ладу довести…

      А Михайло подумав: «І всіх їх треба до ладу довести», – і від думки цієї в серці забуяла така радість і ніжність, що схотілося взяти її на руки й понести кудись далеко-далеко, сказати: «Бідна моя, хороша дівчинко, кинь, відпочинь хоч трохи», – подивитися в очи темні…

      Схопив за руку її:

      – Ходім, ходім.

      Вітер рве скиби голої землі: це перший день осінньо-бурхливий хмари жене. Ідуть вони без дороги просто на ту могилу, що туманіє в імлі.

      Холодно й порожньо навколо. Чорна земля, і вітер, і небо хмарне. Шляху немає. Просто полем, шкутильгаючи, перечіплюючись за скиби зораного степу. І немає кінця цьому степові й цим чорним килимам набухлим. Нахиляється, каже Михайло:

      – Катю, ну справді ж не можна так… Сили останні вже губиш, голодуєш.

      – Ет, кинь.

      – Що там кинь, будемо вмісті жити…

      Коли б не любила, то, може, й жила.

      Вітер бивсь і плакав осінньо.

      – Михайло!

      – ?

      – Подивись, які хмари. Ніби який палац старовинний.

      Налетів знову вітер, розбив, розламав старовинний палац той, закашляла Катерина. Зігнулася. Кров…

      – А, нічого, це так…

      – А Галина казала, що по ночах не спиш. Як так можна?

      – Нічого мені не буде, до самої смерти.

      Взяв за руку, боляче злісно сіпнув:

      – Що ж мовчала ти, Катерино?

      Глянула холодно й плечима знизала.

      – Ну?

      – Що там – ну? Свинство це, – одвернувся, мовчав. – Душу вивертаєш всю, а кажеш, любиш…

      – Та ну-у? – ласкаво рукою по руці: – У, гарячий. Ще не одружилися, а кричиш. А далі що буде?

      Глянув, – сміється.

      – Як ти можеш так? Не розбереш, чи жартуєш, чи справді.

      – Я правду кажу. Будемо жити разом. Тепленька кімната, коло ліжка килимчик. А ліжко широке, на двох. Ти будеш на посаду ходити, а я кашку варити дітям… Ну! Ближче сідай. Поцілуй. Так. Ну, не вмієш, отак треба.

      Вітер бився, заплутавшись в хмарах, а по небу летіли шматки сірої вати. Сходилися на хвилину в жагучих обіймах і знову летіли.

      А вітер буйно кучері крутив на ріллі і, аж заходячись, кликав.

      – А-а-а-а!

      Як прощалися, глянув у вічі:

      – Ну? – спитав.

      – Нічого, – відповіла, а потім, як дитина, рукою закрилась і, крутнувшись, побігла. Повернулася швидко.

      – Стій, – задихалася.

      – Я тебе проведу.

      – Ні-ні, послухай, – засміялася; сонце з-за хмар золоте, а хмари темні – це очи, сказала: – А як буде дитина, кашку варитимеш?

      І стояла бліда, очи темні, чекали відповіді, як на важливе питання. Відповіді не почула, втекла.

      Вже було темно, коли постукала в двері.

      – Відчиніть.

      Вийшла Галя, розтріпана, зі збитим волоссям, Катерина подивилась:

      – Наварили?

      Потім побачила, – долі лежав розбитий глечик, на столі розкиданий хліб і лушпиння з картоплі.

      – Так!

      – А