Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

листа пишеш?

      – Угу.

      – Дурень ти.

      – Що так разом рішив?

      – Так. Любиш її ще й досі. Все Петрові видумки не йдуть з голови. А давно від неї листа не мав?

      – Вже два місяці.

      – Слухай. Ну що, якби вона проституткою стала?

      – Дурниці. Що видумав?

      – Що дурниці? Голод там на селі. Пішла в місто шукати роботи. І знайшла собі легку. Оттак як у нас на суді свідки будуть казати. А щоб ти зробив?

      – Не знаю.

      – Любив би по-старому.

      – Ат, кинь.

      «Справді, може що сталося (тільки не це). Немає ж листів вже давно».

      А Іван думав: «Та ну його к чорту, не буду нічого казати. Ще дурниць наробить».

      – То я шуткую, Данило. Чого б вона була тут. Ти ж залишив їй адресу.

      – Знаю, та листів щось давно немає.

      – А може, по хліб поїхала де.

      – Я й сам про це думаю. Тиф. Може де хвора лежить. Як не буде відповіді ще два тижні, поїду шукати.

      Мовчки шапку накинув і вийшов, а Іван подивився вслід, тільки свиснув.

      «От так історія! І штовхнув його чорт мати діло з нею. Треба було б обминути. – Скрутив цигарку, сплюнув на підлогу, розтер ногою й подумав: – Навряд чи побачить скоро, а побачить, – обминати буде, а все ж треба ще побалакати з нею, щоб чого не вийшло…»

      Данило поспішав до Катерини: і де вона взялася така хороша. І про Марійку побалакати треба, щоб у неї жила, треба неодмінно поїхати, бо справді щось там трапилося.

      Були якраз холодні дні, випав сніг білий-білий, місяць світив весело, а по дорозі попадалися обідрані, знесилені люди. Вони простягали руку й жалібно казали щось.

      «Погано, як Марійка попаде в місто».

      Голодом зачепило й Катерину. Дома кімната в неї мала. По стінах акварельні малюнки. Ліжко, стіл, стілець. Вдень в напівзабите вікно ледве пробивається світло, ввечері сумно блимає каганець.

      Маленький вогник злякано дивиться у ніч, що гуде за вікном, потім раптом легковажно починає перемигуватися з тінями. Сидить Катерина на ліжкові, ноги під себе підібгала, обгорнулась хусткою. Стукає живчик, встають знайомі обличчя, ціла повість, ціла поема.

      Закашляла, кинула олівець. Встала, в люстро глянуло бліде обличчя з далекими очима, – це все голод наробив. Стукають.

      – Хто там? Ти, Галю?

      – Ні, це я, Ніна, – відчини.

      Вбігла та.

      – Що така бліда? Була в лікарні? Записалася на обід? Ні? А ти й не просила. Що, значить другим більше потрібно, коли не записали. Ех, ти!..

      – Що, ех я?

      – А я дуже рада, що з Дмитром живу. Що б я робила в такий голод.

      – У нього гарна посада?

      – О, він у мене молодець, багато заробляє. Погано, що не хоче дітей мати. Обуза каже. Робила знову аборта. Ну, нічого, він за це обіцяв повезти мене літом у Крим… – А далі: – Ну, чом ти не пришила оборки до плаття. Я забігла сказати, що завтра о дванадцятій збори. – Таємничо: – Він буде чекати…

      – Дмитро?

      – Ні (досадливо), він – Семен.

      – А. Ти і з ним вже?

      – Він такий гарний.

      – А Дмитро?

      – Ну,