Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

коли нічого, так не цілуй! – Потім розкрила очи: – А це ти, Катерино, а мені здалося, що це Петро. Що я казала?

      – Нічого, спи.

      – А ти коли ляжеш? І сьогодні не будеш спати?

      – Не знаю.

      – Петро завтра переїздить до мене, – казала Галя, – бо тепер вже не можна…

      – Та що вам дурним зробиш?

      Ранком Петро й Михайло переносили речі. Саме виносили перший і останній пакунок з килимом, як на воротях здибали хлопців.

      – А, здоров, герої. Куди це ви?

      – Я переїжджаю.

      – Ге! І ти! О боже! За Дмитром?

      – Думаю, що ні.

      – Ну, чорт з вами. Ми лягаємо спати, бо сьогодні ж треба ще погуляти й самогон розпити.

      Коли хлопці прийшли до Галі, вона сказала, показуючи на Катерину:

      – От, про любов говоримо… Катерина й думати про неї боїться, а нам віщує страшне та сумне.

      – От, ви, Галю, добре живете тепер з Петром, а потім побачимо, що далі буде.

      – А чого хочете, – запитав Петро.

      – Не знаю й сама. От в роботі я не боюся себе розгубити, а в любові так здається, що розгублюся, трудно уникнути закисання. Любити хочеться якось по-новому…

      – Ну любіть собі по-новому, – нервово перебив Михайло, – хто вам не дає. От Петро з Галиною думають же щось нове створити. Правда, Петре, ви ж не думаєте зробити свинушника?

      – О ні, – в один голос.

      – Ах, ви не розумієте нічого… До любові ми по-старому підходимо. Чому Петро й Галина хочуть жити разом, чому? Тому, що весь світ ворожий їм, і я їм чужа (не протестуйте) і всі. От тому теперішня людина й шукає, й будує сім’ю, бо не може жити одиноко. А які щасливі будуть ті люди, коли не треба буде любити так мізерно, так егоїстично, коли всі будуть близькими… І так буває боляче іноді.

      – Боляче. А яка користь з того болю?

      – Ви, Михайле, завжди шукаєте користі?

      – Завжди. Ми повинні себе в сталевий панцер закути. Не дуже мріяти, а робити більше, а то ми ніколи нічого не зробимо, ніколи не знищимо цей свинушник.

      – Що?

      – Свинушник, кажу.

      – Ну-да, але ж треба якось робити. Треба довбати, довбати, бо весь світ, всіх людей не переробиш разом, якось пристосовуватися треба…

      Катерина:

      – Не хочу я пристосовуватися до свинушника.

      – Ну, калоші взувати на болото, скажемо, треба… А вам, Катерино, партнавантаження треба більше дати.

      – А йдіть ви… Чого ви всі мене сьогодні цілий день мучите.

      Замкнулася, заховалася, мовчала. А потім сказала Михайлові:

      – Таки обдурили мене чорти… Вже й пацана соорудили… На весну. І коли вони встигли? – сказала і всміхнулася чудно, а Михайло подумав:

      «Чого так всміхнулася? Вона біля Галини так і падає», і відчув раптом якусь злість. «Я ревную її. І справді, я – власник. І яке мені діло, що вона робить. Ех, Катю!»

      Чудно якось вона до нього ставиться. То щодня з ним бачиться, то зникає десь надовго, а зустрічаючись, дивиться ворогом, – каже:

      – Ну от слухай, я люблю тебе, але коли б полюбила тебе, як ти хочеш, то зненавиділа б. Ти сам винен,