Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

було сьогодні з Галею. Може, й справді це забобони міщанські і чому, коли він питає Михайла, той лиш осміхається і нічого не каже на це. Ніби знає щось певне.

      Ні, Галина таки не пішла б, вона хороша. А що ж там поганого?

      Так і заснув Петро, не додумавши до кінця.

      Прокинувся, вже світало. Хлопці зачиняли вікно й лягали спати. Було душно й нудило від махряку. Вийшов Петро на вулицю. Вже молочниці молоко розносили, й перші трамваї загули.

      «Гарний ранок», – подумав, засміявся, потім згадав Галину. «А-а». Мотнув головою, озирнувся злякано, чи не помітив хто думок його?

      Незчувся, як опинився коло Галиної хати. Вікна були зачинені. «Спить», – подумав і здивувався чого він тут, махнув рукою.

      – Ну, тепер вже канка.

      А сонце рожево сходило, і день був молодий і зелений.

      В комуну повертатися не хотілося.

      – Ану їх. Прийду пізніше, коли вони вже поїдуть.

      III

      Чи ти чула, дівчинонько,

      Як я тебе кликав,

      Через твоє подвір’ячко

      Сивим конем їхав?

      Де там не чути! Чула добре й голос, що від нього в грудях болить. Була, як коло перелазу скрипіло. Чула все.

      Ой чи чула, чи не чула,

      Не відгукнула я, —

      Темна нічка, Петрівочка,

      Вийти боялася.

      Ет! Клята дівка не відгукнулася та ще й на нічку звертає. А ніч таки зовсім не страшна. Така тиха, така ясна. А листя на тополі білою стрічкою грає й перегукується срібними дзвониками.

      – Чого там боятися справді? Вийди, ой вийди.

      – Знаємо ми. Знаємо, чого хочеш, а що не зрадив нікого, так певно пригодоньки не було ще. А чому вдень не приходиш, ночі темної ждеш?

      Так-таки й не вийшла Марійка вчора й даремно чекав її Данило до півночі. Марно й тепер виглядає її серед натовпу, що зібрався послухати лекцію.

      – Чи давно я тому Данилові ляпасонів давав, щоб воно кавунів не крало, а тепер диви – студент, в пансні приїхав, – здивовано каже дід Юхим і крутить головою.

      – Та що й казати, чи давно покійний Левко, ще як у місто збирався їхати, по тому-таки місці, де ноги ростуть, давав синові березової каші.

      – Чи давно той Данило горобців без штанців драв, а стара Левчиха плакалася, жалілася на ввесь світ білий, що дав її Бог такого розбишаку?.. Ніби вчора було, а тепер…

      Стара не знає, де й покласти сина, чим нагодувати, як посадовити, – он лекція ще не почалась, а стара вже чекає на хлопців.

      Хлопці ж розташувалися на сцені Сельбуду.

      Похідний чарівний ліхтар ілюстрував Данилову лекцію, Андрій і Іван були за асистентів. Їм нестерпно хотілося туди, за стіни, де літня ніч і дівчата.

      Глядачі слухали уважно. Інколи подавалося репліку й робилося критичні уваги.

      – Американська машина жне, одразу й молотить та одвіває; так що прямо із степу до амбарів везуть збіжжя.

      – Ловко придумана, от чортові німці, – зауважив хтось, а дядько Кіндрат (той, що коло Семена кривого над балочкою сидить), відомий безбожник на ціле село, вів тут-таки серед бабів антирелігійну