Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

по алеях і сповістив щось гарне тополям.

      Заграли тополі над річкою, а річка зорям, що з нею розмову вели, сповістила, що тут на землі сталося ще раз безконечне, нове й хороше. І задзвеніла вода внизу радісно, в скелі вдарила, в бік пішла, а хвилі: що? що?

      Вітер знову і знову тополям на вуха дурниці казав, а ті головами лукаво хитали: ну! Ну!

      А Данило й Марійка не чули тих слів.

      А Данило й Марійка не чули кроків.

      У Данила й Марійки вуха лише для любощів відкриті широко.

      А решта все, то байдуже.

      І враз скрик розірвав повітря:

      – А, ти знову тут? Ти вже ловиш по клубах?.. Казав, щоб сюди не водила… Ану, забирайся, суко.

      Данило скочив:

      – Товаришу, ми…

      Але той перебив:

      – А вам сором, студент ще, – за руку Марійку взяв. – Ну, ходім.

      Та стояла, нічого не розуміючи, потім дико скрикнула, почала рвати кохту, ніби їй було боляче…

      Збиралася юрба.

      – Проститутку спіймали з студентом…

      Хе-хе…

      Вирвалась. Підійшло ще троє. Почалась боротьба. Натовп гудів. Хтось крикнув:

      – Тю, троє бабу одну не розложать.

      Скрик почувся і відгук удару.

      – А!.. ти, стерво, кусатися.

      Потягли. Розплелася, розхристалася коса, сіпнула, вирвалася. Побігла. Мотнулися слідом.

      – А-го-го (як звірюку)!

      Бігла садом. Блиснула вода. Далі нікуди, не встигла як слід обпертися ногою, посковзнулася й покотилася вниз.

      Данило біг прямо, ліз, продираючись через кущі, та загубив і її, і погоню.

      Десь далеко вгорі, нічого не відаючи, грав веселий оркестр, а внизу було тихо, тихо. Зорі знов перемигнулися між собою, а місяць світив байдуже.

      Данило вночі вваливсь в кімнату, збудив усіх, як божевільний.

      – Що сталося?

      – Ну, як з своєю принцесою балакав?

      – Зустрівся нарешті? Варто, мій друже, більшу увагу звернути. Одне лиш погано, дав би карбованця в зуби і все, а так… Немає рації турбуватися… Все одно була вона… такою і залишиться.

      Не скінчив Іван, схопив Данило стільця і вдарив по голові. Вибіг. Упав той, а на підлозі почала рости червона пляма.

      До Катерини прийшов блідий.

      – Я, здається, Івана вбив, – бурмотів безладно, нарешті розповів про все. Спитала, чим вдарив.

      – Стільцем.

      – Треба було чимсь важчим.

      Залишила Данила в себе, а сама пішла до району.

      Не хотіли спочатку пускати, питали. Ви теж з їхніх будете?

      – Ні, – і пояснила все.

      Відпустили, але сказали, коли ще раз спіймають, тоді вже…

      Тільки вийшли, Марійка сказала:

      – Не хочу я. Не піду.

      Довго вговоряла її Катерина. Згодилася лише на те, що не буде бачити Данила з тиждень.

      – Не можу… соромно.

      – Ну, й добре, я його й близько не пущу.

      – Що то буде?

      А в Галини народився син.

      Було 23-го – 24-го, Галина мусіла першого йти до лікарні, бо вдома допомоги ніякої й колотнеча. Лежав собі Петро, спав. Коли прокидається, – стоїть Катерина, сіпає.

      – Ходім, – каже, –