Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

як хочеш. Харч мій, кімната, а жити будеш гарно. Не бійся, зроблю так, що нічого не буде. Ну?

      Відвернулась мовчки Марійка. Ще ніч, іще день.

      – Слухай, слухай, Марійко… Не їла ти нині, я й кімнату віддам: тут одна сама проситься. Ти ж вродлива: багато даватимуть. Ну?

      В голові не було ні думок, ні бажання.

      – Все одно… Ах, все одно.

      Сталося…

      Билася, рвалася, та, як звір, важким тілом на неї впав.

      Залишив на столику гроші.

      Не впізнала спочатку, а коли вже виходив, згадала; той, здається, що з Данилом приїздив у її село. Хотіла гукнути, спитати про Данила. Злякалась. А може, він не впізнав? А може, вона помилилася…

      А вітер хрястів залізним дахом, і билася ніч чорним крилом у вікно.

      Головою в подушку впхнулася.

      – Даниле, Даниле, – плакала.

      Цілий день ходила з кутка в куток, а над вечір тітка Горпина:

      – Ну, Марійко… – та глянула мовчки. – Як хочеш, Марійко, губити вже нічого, а з тебе карбованця вдень. На завтра ще хватить. Як хочеш…

      Знову ходила, шукала роботи. Не знайшла.

      – Ти розміркуй: будеш десь там робити за дванадцять, п’ятнадцять карбованців в місяць, і робота важка. А в мене, сама знаєш… На дівчат подивись, як живуть… Розпитай…

      І приводила знову.

      Знову плакала Марійка, а подруги байдуже дивилися. Так було колись з ними.

      Звикне.

      І звикла Марійка: людина до всього звикає, та скоро пішла від Горпини, бо взнала, що та три бере, а на неї один витрачає; не вигідно.

      Так.

      А вчора Марійка зустріла Івана, обминути хотіла, та той підійшов, все казав, як побачить Данила, щоб нічого тому не казала: обдурити його можна. Він її, якщо хоче, приведе і скаже, що стрів, а вона хай приїхала вчора й шукала його… Карбованця дати хотів, не взяла. Повернулася злісна й кинула в вічі брудну лайку.

      «Ого», – подумав…

      Пішов у столовку обідати й все міркував, як би йому виплутатися. Здибав там Петра й Галину.

      – Чому не заходиш, Петре?

      – Ніколи.

      Виходячи, спитав Іван:

      – Вам куди?

      – До Катерини. Ліворуч.

      – На поклон ходите? Вже й Данило туди бігає, і чим вона вас приворожила так?

      Ті нічого не відповіли; пішли, не попрощавшись.

      Галина й Петро в сінях шепотілися довго, нарешті увійшли.

      – Ти скажи, – почала Галя.

      – Ні, ти.

      – Ні-ні, ти спочатку, а потім я.

      Тоді Катерина сама ласкаво:

      – Знаю, знаю. Швидко ж ви.

      А Петро поважно:

      – Що там швидко? – Потім до Галі: – Ну, вилазь. Чого за мене сховалася, що ж я сам? – обгорнув, але та викрутилася.

      – Спіймай спочатку.

      Почалась біганина. Довго кружляли вони, потім разом сіли й зробили поважні обличчя, а сміх з-під куточків вуст струмком б’є.

      – Ми з тобою прийшли побалакати.

      – Ну, вже в цьому я не порадник. Казала, куди поспішати? Набридне ще білизну латати.

      Ні-ні… У них все буде інакше. Вони з Петром житимуть добре. От вона побачить.

      Не вірить Катерина. Буде