Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

один на одного… Петро не витримав і розсміявся, але Михайло подивився строго.

      – Чого зявище розчепірив?

      – Ми часом не зустрінемось, я теж піду в бібліотеку, – але Михайло:

      – Ну, тоді я піду в читальню.

      – Іди куди хочеш, а я піду до Галини.

      На цвинтарі Галина сказала Петрові:

      – Забігти не міг раніш. Я бачила тебе у вікно, кудись летів, як бізон?

      – ?

      – Шию вниз і гривою мотаєш. Була в Катерини – вирішили відкласти на осінь це.

      – Та це вона вирішила. А я?

      – Ти? Ого! Ще скажи мені слово. Ні, справді, куди поспішати.

      Змагався Петро. Йому так хочеться жити з нею, він так сумує по ній.

      А в ту ніч місяць сходив пізненько таки, а вони й не помітили. Лише півгодини посиділи (а може, й менше), як вдарило другу.

      – Ну, от знову до ранку, – жалібно Галя. А Петро (ой, Петре!) нахиляється ближче, стає, як криця, рука ближче, ближче, як дві блискавки, швидко зійшлися вуста; важко, жарко дихнув на малинові перса. Припав. І враз згадалися слова Іванові: «Те, що під матерією».

      Боляче стало. Гладив очи тихенько рукою. Схилились дерева. Тихо.

      – Не правда.

      – Що Петре?

      – Нічого.

      Усміхнулася, шию руками, тонкими пальцями стиснула, нахиливсь.

      – Що ти?

      Мовчала. Потім:

      – Катерина нічого не розуміє. Сьогодні знову з Михайлом полаялась, а потім всю ніч біля вікна просидить і спати не буде… Ми більше розуміємо. Правда, Петре?

      А ніч майнула крилом, як ластівка над водою. Сонце ясно зійшло. Вів Галину Петро обережно.

      – Такий хороший ти, – всміхнулася.

      А він зазирав в темні тепер, глибокі очи. Думав:

      «І чого у неї очи такі темні стали».

      А як прощалися, порожньо було всередині.

      Галина до Катерини пішла. Ввійшла. Мовчки сіла. Та вже знала. Ех, серце жіноче. Заспокоїла (як мати дитину):

      – Спи!

      Спить Галина, вві сні обгорнула подушку, Катерина уважно вдивляється в неї.

      – От рахуба, – сміється вісні… А далі що ж буде? Може, справді зроблять щось? А мрії у них хороші.

      Забурмотіла щось Галя, встала Катерина, накрила пальтом. Читати не читалося, роздяглася, зібралася спати.

      Лягла, під голову руки поклала, довго в стелю дивилася.

      Михайле… Михайле… не може вона так любити.

      Зве він її твердою, залізною, а не почуває, як іноді залізо те дзвенить і кличе, але як доторкнутися до нього, то завмирає і знову стає холодним і байдужим.

      Так було й сьогодні.

      Петро застав Михайла вдома, як увіходив, помітив, що той заплющив очи, прикинувся, що спить.

      «Ну, хай, – подумав, – от чудаки!»

      Михайло лежав, обернувшись до стіни, і все про Катерину, про Катерину, таку ніжну й хорошу, думка.

      Здавалася всім вона такою спокійною, але знав він, – опалена вона тим вогнем, що ніколи не дає заспокоїтись, завжди жене чогось шукати: все далі й далі і робить життя радісно отруйним і гарним до болю. Знає він, чого вона така біла і очи чого такі темні стали. Казала:

      – Ти єдина людина, якої