Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

почуттям давати волю. Треба для себе самого партдисципліну завести. Щоб якби Губком дозволив всякому робити, що він схоче?»

      IV

      Степи мої, степи мої, такі хороші, хороші, зелені.

      Чи дума на вас впала, чи татари прийшли ордою знов, чи огнем вас попалено, пожежею спепеліли, що сумні ви такі, невеселі? Чому квітками ви не ряснієте, чом річкою-стрічкою не вітаєте? Повсихали річки ваші блакитні, погоріли байраки зелені, а вночі вітер не віє, а ранком птахи не кличуть…

      Чи тебе не орано, не сіяно, чи тебе кинуто напризволяще, що не видно ні жита, ні пшениченьки, що не струниться колос.

      От туга впала, впала, сповила, немає ні билини. Лише могили стоять та сумують, хмар виглядають, дощів чекають. Хліба не вродило. У декого ще було, а в декого і хата сіріша стала, і сонце йому не світить. Ґавенятами роти дітвора розкриває. Просить.

      А степ чорним сумом вкрився, а степ загорнувсь в сіру спеку, скам’янів, застиг.

      А небо біле, біле, хмари лише з-за обрію носа показують, хмари не хочуть обтерти промінястий піт на сонці, і він спадає окропом на плечі й спини. Здається, що все заснуло. Земля парує, чорна й суха. Між килимами вузька стежка, по ній суне хмара й звідти долітає монотонне й сонне.

      Ходить по селі нужда нужденна, здушує порожні шлунки костистою рукою, ходить по селі, виглядає…

      – Гей-гей, цоб-цобе.

      На селі розмова:

      – Ой, ще й хліб погорить.

      Не співає молодь увечері, не сидять на призьбі старі, спльовуючи гіркий махряк, навіть плачу не чути вже.

      Сірим порохом вкрите зелене листя, жовта вода болотом стала.

      Не виходить молодиця хату мастити й квітками квітчати.

      Ех, не виходить.

      Виряджала стара Палажка доньку Марійку. Виряджала, казала:

      – Іди, доню, шукай долі, а нам, старим, тут загибати. Іди, може, чим допоможеш.

      Пішла. Узяла адресу тітки Горпини й Данилову, зав’язала у хустку, заховала.

      Місто. Ніч. Вітер. Туман і вогні.

      Як поглянеш згори, огненною стрічкою лягло воно рівно, намистом огні над Дніпром розпустило. З неба зорі попадали долі, по землі.

      А Марійка все ближче підходить. Чутно вже дзеленчить, дзвенить, диха… Величезний млин. Хапає, засмоктує, меле.

      Гей, бережися, Марійко. Між колесами руку одірве.

      І боязко їй.

      Місто. Ніч. Вітер. Хмари. Туман і вогні.

      Зупинилась. Адресу шукає. Злякалась. Загубила Данилову й з двох бумажок одна тільки баби Горпини адреса.

      Як же знайде Данила: місто велике. Пішла. Хоч недобре про бабу Горпину казали в селі, але більше йти нікуди.

      Харківська вулиця, 8.

      Відчинила, спізнала, зраділа та: очи швидкі такі, хитрі.

      – От добре, добре зробила, що приїхала, в нас тобі легше буде. Дунько, Дунько, а йди, принеси чаю…

      Принесла та, – велика, дебела дівка.

      – Ти вдома сьогодні, – потім до Марійки: – У мене дівчата наймають кімнати, ти будеш з ними жити.

      Заснула Марійка швидко; дівчат не було, ранком прийшли.

      – Де були, – запитала.

      Сміялися:

      – Взнаєш