Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

вони вже давно гуляють.

      Юрба посунула на край села. Знову зірвалися співи вгору. Голосно плакав голос дівочий, спів тулився до теплої землі.

      Боялися тої ночі матері за дочок своїх (самі колись дівували). І справді, чого тільки не буває в ясні місячні ночі.

      А місяць доліз до середини неба і спіймав білою рукою дві постаті.

      Гай-гай, забула ти, певно, дівчино, що в піснях співається? Притулилася до парубка, вже й коси розплелися. А той відшукав своє, припав поцілунком, ніби хто його голову цвяхом прибив. П’є. Загорнувся хмаринкою місяць, згадав – краще буде… Ай, ні. Зовсім темно стало і нічого не розбереш, чи одна там постать, чи дві.

      А коли ранком вітер злякано (чи не проспав?) розкидав хмари, щоб сонце ясніше зійшло, лише тоді переліз Данило загату й майнув Кирячковими городами, а друга постать подалася саме туди, де жила Марійка.

      Для Данила місяць швидко минув, а хлопцям через дівчат були неприємності. Почали парубки на них скоса дивитися, навіть бити збиралися, а осередок нарікав, що Андрій і Іван усю їм роботу нанівець звели, бо вулиця тепер гула, аж ревла.

      Данило в місто листа писав.

      «Петре, через два тижні їдемо додому, побалакай з Катериною, з Галею, чи не може Марійка зупинитися в них, бо я хочу, щоб вона поступила до робфаку. Приїду я через два тижні, а Марійку випишу потім. У нас посуха, певно, що хліб погорить… Хотіли було ще на місяць залишитися тут, та хлопці чомусь не ладять з осередком. Чекай. Данило».

      Петро, прочитавши, сказав Михайлові:

      – Треба перебиратися, бо коли приїдуть хлопці, поб’ємося.

      – Ну, тепер, буде легше, Дмитро ж перебрався.

      Було літо. Листя біле, як мертве, лише ввечері було трошки легше дихати. Дніпро лисинами вкрився і ховався від спеки в піски. Хто не виїхав, ходив, як сонний, в клубі відбувався ремонт. Зрідка забігав Дмитро. Він такий зайнятий. На посаді з самого ранку. Прийде додому, попоїсть і знову туди, приходить лише ввечері, навіть не висипляється. А роботи-то скільки. Ну, то правда, він сам себе навантажує, бо гадає на осінь бути за секретаря в газеті.

      – Кар’єру, виходить, робиш, – спитав Петро.

      – Ну, яка там кар’єра. Одружився, то й треба якось жити.

      – А портфель в тебе гарний…

      – Да, брат, діловою людиною став, – сказав Дмитро. – Нужною людиною.

      – Нужник, значить, – спитав Михайло.

      – Ну, як сімейні справи?

      – О, нічого. Добре. По столовках бігати не треба. Женися, Петре, не прогадаєш.

      – А як з потомством? Чи не розгубив козацької сили по могилках?

      – Я? Якби тобі стільки абортів зробили, як Ніні, то ти б знав. Біда мені з нею; мені вже й нецікаво, а вона всю ніч спати не дає.

      І Дмитро розійшовся; а як вона його пестить, ого-го…

      – Сволоч ти, – сказав Петро.

      – Чому ж то?

      – Навіщо ти мені оце розказуєш.

      – Коли тобі не цікаво, то я… – образивсь Дмитро й пішов.

      – А даремно ти не дав йому добалакати до кінця, – сказав Михайло, – цікаво було б послухати.

      – Послухаєш такого типуса і здається – сам робиш щось погане.

      – Ну, то невідомо, як ти будеш