Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

і не може вирватися. Не може.

      Несила людині стрибнути за обрій…

      Ах, цей Михайло… Бачить вона море широке, ясне, а крил немає щоб перелетіти це море.

      Пожити б на всі заставки. Хоч хвилину пожити, як житимуть люди потім, колись, досадно все ж таки бути угноєнням для майбутнього.

      В кімнату блідо зазирав місяць. Почала роздягатися та щось заворушилося біля дверей. Відчинила.

      Засунувши голову між коліна, сидів чоловік. Покликала. Голову сонно підвів, подивився каламутними очима.

      – Їсти.

      – Зараз, заходьте обігрітися.

      Але він дивився немигаючим поглядом.

      – Їсти.

      Прибігла, принесла, в руку поклала, почала кликати знов:

      – Зайдіть, зараз буде чай, супу зваримо, – за плече взяла.

      Той схопив кусень і, вирвавшись, вибіг на вулицю. Пішла до себе, хотіла начистити картоплі, але згадала, що на обід тоді не стане. Закипів чай, налила в шклянку, кинувши таблетку сахарину. Полізла в ящик, щоб узяти хліба, але згадала, що більше немає. Випила так.

      Почувала, як болять ноги і голова крутиться, але перемогла себе й пішла на роботу. Було вже дванадцять і вулиці були тихі.

      Зустріла Михайла.

      – Ти сьогодні на вночішній, я теж.

      – Ідем разом, – а в самої голову колом стисло. Похитнулася. Піддержав.

      Додому привів. Як ішла – не пам’ятає, вдома краще стало… Михайло докоряв, а їй соромно було за слабість.

      – А тобі що? Всі ви хороші, всі пиляєте: і Галя, і ти, а що з ваших слів.

      А Михайло думав: «Ну, що з нею робити? Вперта така і ніяк її не переконаєш. Знаю, коли б схотіла, – могла б жити й краще, але всі голодують, то й вона не може про їжу думати».

      Був злий на Катерину за те, що всякий, хто схоче, може тягнути з неї соки.

      А весна владно будила землю. Ішла Марійка вулицею й побачила проти себе об’яви…

      Показовий суд над проституткою.

      Цікаво. Треба зайти. Проходили – Данило, Катерина, Петро; убік шугнула, а серце застукало… Не змінився він майже.

      Зайшла усередину. Сіла. Шукала очима.

      – Суд іде.

      Встали всі. Витягнула й собі шию. Ледве не впала: і він в суді. Що він буде казати про неї? Злякалася, – ніби від слів його залежало все… А як покарає? Вибігла.

      Опинилась наприкінці міста, знов сила якась тягла туди, де судитимуть її. Як повернулася, скінчився допит свідків. Почалося обговорення.

      – Слово належить прокуророві.

      Встав Іван, почав. Кожне слово кололо у саме серце. І хто ж! Він – Іван.

      – Ах ти, сволоч проклята! – Встала, стиснула руки. – І вбити тебе мало.

      – Тихше, тихше, – закричали на неї. Сіла. Скінчив той…

      Підвівся Данило. Напружилася Марійка: «А що скаже він. Те ж саме? Ні». Той почав ще здалека, як ішла вона в місто, з села, як голодувала, як перше там, на задвірках, віддалася і як…

      – Правда, правда, – шепоче Марійка.

      Він все знає. Радісно підійде вона до нього і все-все розкаже, а він допоможе…

      Суд скінчився і присуд був: «Ні, не винна». Коли виходили, за руку Данила.

      – Чекайте!

      Озирнувся