Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

на нього знову, знову Катерина, як камінь; зустрілися – вона ніби й байдужа.

      Коли він прийшов до неї – читала.

      – Підемо, я прийшов, як умовились.

      – Я не піду.

      – Чому?

      – Так, не хочу.

      Розсердився.

      – Знову балакати з тобою не можна.

      Катя:

      – Не балакай.

      – Ну, й чого ти така?

      – Яка? – всміхнулася.

      – Слухай, Катерино, ми ж повинні з тобою до чогось добалакатись. Чи ти не хочеш говорити.

      – Я вже добалакалась давно.

      – Ти мене любиш? – Узяв за руку, погладив ніжно. – Ну, скажи?

      – Ти знаєш.

      – Так для чого ж ти так робиш?

      – Як? Що приїхала тоді з фронту, тобі нічого не сказавши? Що не роблю й тепер так, як ти хочеш? Що не хочу з тобою жити?

      – Хіба люблять так, як ти?

      – Ну, а як же? Чудний ти. Ми так довго не бачилися, а ти знову прийшов з вимогами. Ти власник. Розумієш? Ти хочеш, щоб з тобою жила, по-твойому думала. Я люблю тебе, але дечого в тобі ненавиджу.

      І знову він запитав в-двадцяте.

      – Який же я?

      Відповіла:

      – Такий як усі.

      – Чого ж ти хочеш? – запитав сердито вже.

      – Може, неможливого.

      «І справді, чого вона хоче?» – думав він, лежачи на канапі й здивовано знизував плечима. Ранком його розбудили голоси.

      – Я казав йому не берись за доповідь: сядеш. Так ні. Проморив збори дві години. Андре! Треба було, сукин син, з короля гуляти.

      – А де він у мене візьметься у чорта.

      – А ми вашу даму по…

      Хлопці грали в очко. Грали з азартом.

      – Очко!

      – Перебор!

      На столі стояв ящик з махоркою, і дим товстим шаром лазив під стелею. Враз Іван крикнув до Михайла в сусідню кімнату:

      – Щось Катерина на тебе дивиться.

      Той мовчав.

      – Грубая. Є за що подержатися? Ти там не того, Миша? Га?

      Але той скочив з ліжка, підбіг.

      – Чуєш ти, я як тобі дам…

      – Тю на тебе, – почав було Іван, але, побачивши Михайлове зле обличчя, змовк.

      Михайло схопив шапку й вийшов.

      – Да, – почав було знову Іван.

      – Та кинь, – перебив Дмитро. – Може, то вона справді його баба. Смачна.

      – Та заткніть свої пельки. Не можете як про дівчат, так зараз же. Сволочі, – сам не знаючи чому, за Галю образивсь Петро.

      Вийшов. Михайла не було видно. Усередині було так погано, ніби хтось туди плюнув.

      «Куди його йти!» – Подався до клубу з надією побачити там Кузьму, думав: «Ага, побачу Кузьму та розпитаю докладно, що вони там мені за навантаження дали? Тай репетиція там, здається. До речі й Галя там…»

      В клубі було весело. Всі бігали, здавалося, без мети, кричали, заважали одно одному, насилу знайшов Галину. Вилізла вона з лаштунків уся в борошні, сердита й розтріпана.

      – Галино, здорова, а я до тебе.

      – Бачу. Ніколи.

      – А скоро ти?

      – Зараз.

      Вийшла через п’ять хвилин.

      – Години три вже провадимо ревізію майна. Зараз