Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

ворога й перші заходи.

      2. Дмитрівський фронт без змін.

      3. Іванівський фронт вчора вночі зроблено напад, що перейшов на багнетний бій.

      З інших – відомостей немає.

Начштаба латальників Андрій Пупка.

      Хоча ні для кого не було секретом, що Іван вчора з якоюсь постаттю білою всю ніч на цвинтарі був, а Андрій з Варкою десь вештався, що Дмитро щезає «законно», бо одружитися збирається, та Петро чомусь образився й назвав усіх свинями.

      – Та чорт би вас забрав з вашими забобонами, – кричав Іван, – що там матерій всяких шукаєте! Знаємо! Вам грішним потрібно те, що під матерією. От!

      Петро кипів, Михайло спокійно.

      – Ну, то що?

      – Як що? На біса ж ви на нас нападаєте? Дурень ти, – мовив Михайло з жалем, – можна й з гарного зробити погане.

      А Іван:

      – Коли ти щось гарне побачив там, то поцілуй…

      Але Петро перебив.

      – Ти слухай, скотина. Дурень ти. От-що!

      Знявся галас. Нарешті Михайло зупинив.

      – Та годі. Скоро все одно роз’їдемось, це ж даремна річ сперечатися.

      Згодом Петро питав Михайла:

      – Як ти можеш бути таким спокійним?

      – А чого б я хвилювався? Мені просто іноді шкода їх…

      – Їх? Ану їх під три чорти, але ж ти розумієш, це ми така – грядуща зміна.

      – Ну, не всі ж на їх схожі, – підвівся Михайло, – я працюю сьогодні на вночішній, буду ранком.

      Підвівся і Петро, почав шукати пальто.

      – І ти на вночішній? – іронічно спитав Іван. Петро нічого не відповів, а тільки грюкнув дверима.

      Чекав Галину він довго. Нарешті, побачив її – підбігла засапана і зараз же потягла.

      – Ти не боїшся тепер ходити зо мною?

      – Ні.

      – Слава богу!

      Ні, тепер йому нічого боятися її, бо вона вже не буде сіпати його на вулиці й кричати на все місто, як різана. Правда?

      – Ого! Пугало ти турецьке. Я ж тебе… А сам. Усіх собак стрічних лякаєш своєю гривою.

      – Буза.

      – Що? А хто («ну й логіка»), коли я забула в комуні парасоля, взяв його й пішов в дощ не розчиняючи. Я? Може я, скажеш? – і вона так енергійно наступала на нього, що він визнав усі свої провини в минулому і в майбутньому.

      Йшли весело балакаючи… йшли… йшли… Вибилася з-під хустки коса чорна, розгорілися щоки від вітру весняного і незчувся Петро, як поцілував Галину. Поцілував прямо в вухо, спікся і радий був крізь землю провалитися.

      А вона скрикнула сердито. Але побачивши Петрове обличчя з переляканими очима намистом, як рветься разок, засміялася дзвінко.

      А той зрадів, від радощів аж дух захопило.

      Так вона не сердиться? Зовсім? І все забуде? Нічого не буде казати. Хай це мине й забудеться.

      – Забудеться?

      Ні, вона, мабуть, не забуде… І сміялася дужче й дужче.

      – Ні-ні, то вітер пролетів.

      А він таки справді поцілував її? Та то він помилився! Та то йому так здалося!

      І була вона така безтурботно весела, ласкава, що Петрові подумалося:

      «А може, й справді я помилився?»

      Додому пізно проводив її. Вже й ліхтарі