Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

була знаменна.

      Тоді кімната підміталася щотижня. Петро, правда, завжди протестував проти такого безглуздого витрачання часу, підлога милася перед вечірками, або перед приїздом матерів, хлопці одержували 12 пайків на п’ять чоловіків. Палити теж було чим: жили напроти цвинтаря.

      Коли догорали останні дрова – робили наскок на хрести. Правда, комуна не соромилася і менш почесної здобичі, як-то огорожа, паркан, що траплявся по дорозі, ворота, що їх хазяїн-дурень не встиг здійняти, але це була випадкова пожива. Хрести ж були основою добробуту.

      В їхньому ж дворі усе було ціле, і коли іноді чувся підозрілий тріскіт, хлопці вискакували з поліняками обороняти свій двір. Вони щиро обурювалися на людське нахабство; хазяйка їхнього двору могла спати спокійно. Правда, нічні походи хлопців непокоїли її і вона їх страхала, що вони таки покутують колись свій гріх.

      Для наскоків вибирали завжди глупу, бурхливу ніч. П’ятеро тіней виходило на вулицю, озиралися; нікого немає. Сиротливо вищала рейка, потім тріщали дошки і четверо щезали, а п’ятий вартував. Поверталися довгою шеренгою з хрестами на плечах і з завзяттям в серці. Ці походи звалися хрестовими походами.

      Здобич складалася в кухні і вкривалася білизною та всяким дрантям. На ранок увесь двір знав, що комуна ходила на влови. Даша (хазяйка – Дар Петрівна) хитала головою, а останні мешканці заздро зазирали до дверей, і, певно, зі злості приходили лаятися і загрожували подати скаргу…

      Тоді виходив Петро, закладав руки в кишені і казав:

      – Заховайте вашу скаргу в кишеню і катісь…

      Хлопці вискакували з грізним тюканням, і хоробрий оборонець громадської доброчинності зникав до найближчого такого ж випадку.

      Це звалося антирелігійною пропагандою.

      Але дужий ворог роду людського, і сьогодні вночі Даша розбудила хлопців.

      – Швидше, швидше, там зовсім розбирають…

      Коли хлопці вискочили на вулицю, юрба чоловік на п’ятдесят бігала, лаялася, навіть билася. Міліціонер, не знаючи, що робити, просив лише не дуже сильно кричати. Але хлопцям це не сподобалося.

      – Що за нахабство. Так за одну ніч усе рознесуть. А варити їжу треба ще буде місяців два-три.

      Вирішили гуртом піти до міліціонера.

      – Що ви дозволяєте державне майно розтягувати?

      – Але що я можу зробити? Не стрілять же.

      Андрій:

      – Ет, все одно. Ходім на той бік, може, хоч там бабів менше.

      Але тільки вони звернули на ріг, як назустріч юрба.

      – Стій!

      – Міліція, ет, чорт.

      Ті підходили з рушницями за плечима.

      – Що ви тут робите?

      – А ви що?

      – Ви хто такі?

      – А ви хто такі?

      – От ми вам покажемо, хто ми такі! Дошки ломать?! Забирайтеся зараз же додому!

      – Це не міліція, – шепоче Андрій, – це своя хевра. Міліція прямо бере, а ці балакають.

      – Ша! Бачили ми й не таких! Давайте союз; там унизу баби ламають. Ми дом-комуна номер первий. А ви?

      – А ми з військової школи курсанти.

      Виявилося, що в них за плечима рейки