Кляса. Павло Вольвач

металургам!..»

      «…раствуют… совєтскіє… моторостроітєлі…»

      «Ура-а!..»

      «А-а-а-а…» – гудуть у відповідь, недбало посміхаючись до невидимих з-під насипу гучномовців. Без різниці, хто мусить «здрастувати» – все одно весело. І цього разу так було.

      «Е-нєкатариє е-вєражескіє галаса, – казав Єгор, прицмокуючи і деренкочучи голосом, як Брежнєв, – утвє-ер-ждают, шо маї рє-ечі… м-м-м-ццц… запісуют на мластінгху, – Єгор ворушив щелепою і обводив безтямним поглядом мужиків, з якими вони стали випити під ялинками. – Ццц-м’а… на мластінгху… на мластінгху…» Народ реготав. Навіть Льоша Олійник, який про острів Даманський трусив щось товстими щоками й аж покивував, ніби страшну казку розказував проти ночі, – і той недовірливо посміхнувся. Коли Пашок з Єгором перепитали, яким таким «лучом лазаря» попалили китайські танки, добродушний Льоша замислився. «Е-е-е-еее, знаєм ми… – через якийсь час протягнув він з розумінням. – Яким-яким лучом – правільним! Лоботряси!»

      Все було звично, як завжди. «А-а-а-а-а!» – котилося над проспектом, аж у вухах гуло, і хиталися оббризкані сонцем хмарки, прапори, транспаранти і пінопластові голуби з літачками – попереду вже починалися моторівські колони. Тільки портрети членів Політбюро цього року біля трибуни на площі вже не виставлялись. У цьому теж, на думку Пашка, програш Голишової і таких, як вона…

      Після параду теж пили. Потім їхні шляхи з Єгором десь розійшлися.

      15

      «Це ж тоді мене і в контору забрали, здається», – пригадує Пашок, обминаючи глибочезну канаву і перестрибуючи через труби – з весни вони тут лежать.

      «Точно, тоді, – збавляє кроку Пашок. Коло бочки з пивом знайомих начебто немає, але краще роздивитися зблизька. – На Кутузова».

      Він десь бродив весь вечір, годі й згадати, а потім біля дому Ірки Чорної зустрів Васю Діброву. Коли вони, облазивши в пошуках спиртного весь посьолок Горького і Уральські казарми, у Васі там повно знайомих, вертались, стомлені і протверезілі, додому, їх і забрали мусора. Без всяких пояснень заштовхали в «бобік» і привезли під глухі оцинковані двері, вихоплювані з пітьми світлом косо закріпленої лампочки. «Морг, – здивовано пізнав Пашок. – Судмедекспертиза». Підлітками серед них було один час популярно їздити сюди, заглядати у вікна, за якими медики різали трупи. Пашок, правда, тільки раз їздив. Тоді на столі лежав якийсь дідок в майці, з прорваної шкарпетки стирчав жовтий палець. Слава Богу, нагнав їх лікар.

      Про все це він згадував, дивлячись, як Васю мусора підвели до якогось хлопця, що невідь-звідки взявся під дверима. «Він?» – спитали мусора. Хлопець заперечливо мотнув головою. «Ану на цього глянь». Па шок, мружачись на лампочку, намагався роздивитися незнайомця, в якого волосся на лобі злиплось від засохлої крові. «Він», – стомлено кивнув хлопець і прикрив очі. Пашок навіть не встиг нічого заперечити. Ще півгодини тому вони бродили по Максима Горького, сиділи за опівнічними «козлятниками» у дворах,