Кляса. Павло Вольвач

комбатом. Комбат за банку пива напам’ять читає вірші, в основному, про війну, і хоч вірші нікому задарма непотрібні, дехто його пригощає.

      Фальш полягає і в іншому, продовжує розмірковувати Пашок. Наприклад, коли приходив Мутний за книжками, і вони, йдучи розпашілими вечірніми асфальтами, довго розмовляли про літературу. «Несправжні розмови, – думалось тоді Пашку. – Незаслужені». Бо хто він – Пашок? Вчора, скажімо, лаявся з батьками, а перед тим уночі побили з Беном одного типка з Димитрівського, сильно побили, Пашок навіть загубив свого хрестика, теж батуринський подарунок, ланцюжок є, а хрестик обірвався, а сьогодні, проходячи повз той же базарчик, Мутний скрипить в задимлені сутінки з рожевою смугою через небо:

      – Як писав мій улюблений Поль Валєрі…

      «Поль Валєрі», – аж їжився Пашок, – почув би це хто з братви. Той же Бен. Чи Малий, котрий з похмілля сам себе стукає по лобі, сміючись: «Чому тут боліти? Кость!»

      Ірка Чорна стверджує, що Пашок копіює своїх приятелів і знайомих, а сам насправді не такий. Чорт його знає. Може, Чорній і видніше. Як би там не було, а Пашку хочеться жити по-своєму, хоч подумки. По-своєму, правда, не дуже виходить. Особливо на роботі, де над тобою – всі, а ти – на самому споді, тож мусиш до скону точити гайку чи писати, білим по червоному, гасла, як він пише – до свят і посеред буднів, бо комусь з начальства так примандюрилось. Якась піраміда начальственна, справді. Директор заводу, начальник цеху, всі ці парторги-комсорги, навіть майстер Шмаков, що весь час смикає ліктями, наче хоче підтягнути штани. Навіть бригадир Іван Петрович, з яким вони частенько випивають – Петрович мужик непоганий, хоч і суворий з виду. З виду.

      Петрович – член партії і, може, через це боїться начальства більше, ніж Пашок, котрий є його як би підлеглим. Коли Пашок написав стос оголошень про перший мітинг РУХу, їхній шеф Шашечкін, що нагодився під ту пору в майстерню, навіть виду не подав, тільки багатозначно поворушив нижньою губою, туди-назад, так він завжди робить у визначальних для його статусу ситуаціях. А Іван Петрович аж потемнів ликом.

      Перед торішнім Першим травнем партійний Петрович теж темнів і покусував вуса, бо дзвонили із заводського парткому. Дзвонила заступниця парторга Голишова.

      Білошкіра, моложава заступниця – жінка не тільки начальственна, але й цікава, і Пашок розуміє Юру Мутного, котрий колись бачив її в заводоуправлінні, ждучи Пашка. «Як там та мадам? – скрипить Юра дотепер. – Та-ака женщіна…»

      Груди в Тетяни Валентинівни – так її звуть, – справді хвилюючі, і Павло завжди скошує очі, коли вона з’являється в цеху.

      14

      Пашок тепер дозволяє собі ще й єхидно осміхатися в бік Голишової – він пам’ятає їхню суперечку біля заводоуправління. І він її виграв. Хай Валентинівна озирнеться навкруги.

      Тепер навіть оунівський прапор не є вже аж такою дивиною. У Капулівці їх було повно, в найнесподіваніших місцях. Гінкі, коротко стрижені хлопці-харків’яни