Кляса. Павло Вольвач

сама, просто і геніально, і від перспективи законної вхожості в Талчин дім Пашку стає невагомо, як від перших ста грамів. Слово «кум» ось тільки Пашку не дуже подобається. Батурин, наприклад, так називає начальника табору чи, в ширшому розумінні, всіх мусорів – «кумовскíє». Пашку ж кумом уявляється гротескний дядько, ситенький і підпитий, хрест-навхрест перев’язаний рушниками, наче витанцював зі свайби чоловік, мужик, одним словом. А Павло який мужик? Він пацан. Нехай поки що, але.

      Сонце припікає немилосердно. Поки Талки немає, Пашок вирішив сходити в бік Вагонки, до Єгора. Вагонка – вона поряд, п’ять хвилин ходу. Там теж трамвайне кільце, на якому розвертається 14-а марка і шурхотить ґумою аеропортівська траса. Може, Єгор таки вдома, а може, щось по дорозі цікаве трапиться – що тут сидіти? Довкола гриля вже порожньо, братва потяглася до базарчика. Грошей так і не дістали, і Шестопал запропонував забрати у когось з тамтешніх бутлегерів пляшку горілки або самогону, вони так постійно роблять. Іти з братвою Пашок не схотів, бо на базарчику часто торгує самогоном Хом’якова мати, та й інші знайомі можуть побачити. Плюс Пашок ніяк не може звикнуть до квилінь обібраних торгашів, йому ніяково, як було кілька днів тому, коли Шестопал і Сьозік забирали пляшку в одного хлопця з «Іскри», а він стояв поряд. У той же вечір, правда, Пашок з Беном побили двох фуцинів, але то вже поп’яні, і не на базарчику, а за гаражами, де разом пили.

      Пашок любить братву. Він сам братва. Але тільки іноді. І не до кінця. Він все ніяк не зрозуміє, хто він. У різних середовищах Пашок раптом відчуває свою випадковість, навіть несправжність, ніби він, Пашок, якийсь засланий лазутчик, людина з подвійним дном. «За роботу кночив участковий, – Пашок дивиться на Талчині вікна, він уже обігнув її довгу дев’ятиповерхівку і пригадує розповідь Шестопала. – «Чьо, мол, гуляєш? Мусор єсть мусор». Пашок щось підтакував, а чого підтакувать? Це ж фальш. Наче б він теж роками не працює чи не вилазе з тюрми, теж роками…

      Відразу після армії Павла навіть запрошували на роботу в міліцію, приходила «повістка» з Чарівної. Батько, не зорієнтувавшись, почав виговорювати, аж губи йому сіріли:

      – Догрався? Докрутився?! Ото все пісеньки твоїх отих хрипунів! Тепер визивають, – батько боязко косився на стос Павлових бобін, – антісовєтчину ще пришиють. Повикидай їх з балкона, а ні – давай я викину!

      Блатні барди батька дратують. Він взагалі часто не сприймає того, що для більшості є звичним і взисканим. Іноді Пашка це роздратовує, іноді батькова осібність ним схвалюється. «Як він такий і получився?» – думає Пашок іноді. А получився ж… Пашок зримо уявляє картину, про яку розповідав колись сам батько – на причілку школи, пережидаючи дощ, стоїть стрижене хлоп’я, в якійсь драній «кохті», бабин Іван, як його дражнили по-«вуличному», «Їваня», – і читає випроханий у вчительки вірш на відривному календарному листкові, вітер завихрює фіолетову хмару, і тріпотить листок в Іванових пальцях… «Прочитав, – казав батько, – і ніби стіни струснулись». Пашку теж подобається той вірш, як іще багато чого,