Кляса. Павло Вольвач

Юра ж, в свою чергу, розповідав про якихось оберіутів і в’їдливо, як здалось Пашку, пояснював, що «дир-бул-щил» написав Кручьоних, а не Бурлюк, як чомусь здавалось Пашкові.

      Якихось особливих незручностей наркомани Пашку не приносять. Хіба материну миску, в якій вони вижарювали «зеркало» в нього на кухні, пустив їх якось Пашок, так і не вдалося повністю віддраяти від брунатного накипу. Та ще вночі будить його іноді Вадік Хмирь з Вагонки, котрий, одружившись, живе тепер в Пашковому будинку.

      – Алла! – кричить Хмирь під балконом. – Ангідрид я дістав. А ацетон єсть, Алла?

      Кричить він саме тоді, коли Павло якраз починає провалюватись у сон – якась чуйка у Хмиря. Хоча його присутність у дворі є Пашкові корисною, через Хмиря на Пашка менше уваги звертають. Хмирева жінка Алла, сестра Колі Чайника, теж наркоманка. В наркомани йдуть цілими родинами. Є вже й династії – старший брат, менший.

      «Козли», – часто думає Пашок про наркоманів. Ну хіба не нікчема той тип, що приїздив з Тольою Кришталем – замість шнурків білизняні мотузки, опухлий якийсь. Іншого разу Пашку їх шкода. Просто не повезло пацанам. Не кращі від них, навіть гірші, живуть собі, дітей чукикають, а цих щось їсть зсередини, палить і жене на ДД, до «індєйців», як наркомани називають циганоту. Може, це такий замінник духовних пошуків – двиганина їхня, ерзац метань і пристрастей?

      Заходять наркомщики і в гриль. Це як повернення блудного сина. Тих, що поєднують кайф, чергуючи то наркотик-«ширку», то алкоголь-«синьку», грилик приймає радо. Єгор з таких. «Пацани, я многоборець, – з награною поважністю каже він, підходячи до гурту під грилем. – Я сьогодні під синім флагом».

      Правда, невидима межа, скляна стіна між тими, хто колеться, і хто ні – таки існує, і всі її відчувають, хто б із якого боку не стояв. Навіть Павло з Єгором, хоч вони й друзі. З якогось часу межа розведе їх до решти, вщент – вже розводить – Пашок розуміє це, але повністю так буде не завтра.

      Припікає все більше. Спориші і бордюри полискують зернистим світлом, а на черствому, вибіленому сонцем асфальті поволі важчає Пашкова рухома тінь.

      Бурий ріг гриля вже видніється з-за гори ящиків пункту прийому склопосуду. Про майбутнє в цьому світі загадувати не прийнято.

      6

      «Г иль-бар» – одна буква в надпису над приземистою цегляною будівлею зі скляним фасадом випала.

      В липких сутінках пивної всього з десяток чоловік. Орєх, опасистий, метра під два гевал, царствено возвишається за стійкою. По праву орєхівську руку чорніє телефон. За спиною обертаються, поблискуючи, спиці гриля з насадженою курячою тушкою, вічною, як і Орєх. Пивну, частіше, ніж «гриликом», називають на декадентський трохи манір – «у Орєха».

      – Привіт, Сань. Як пиво? – каже Пашок, аби щось сказати, і озирається по кутках. Може, вже і Єгор тут? За столами і по кутках темніють постаті.

      – Мокроє, – статечно киває Орєх, повагом кладучи руку на нікельований кран і зблискуючи з-під вусяної чорноти золотом коронок.

      – Скоко? – Ш-шш… – піна з резинової трубки,