Кляса. Павло Вольвач

поблискували над роздвоєним гордіївським підборіддям. – Індєйці й так мені багато должні…

      Через місяць, у травні, Пашок дивився на це підборіддя, восково-бліде, як і весь Гордій, обкладений квітами й білими оторочками. Розірвався стравохід у Гордія. Єгор забивав гвіздками труну, а Пашок скошував очі на густо натикані оградки й думав, що краще вже лежати в діда в селі на гробках – сільське кладовище привільне, в травах і сонці, воно Павлу нагадує пасіку. Баба Христя там лежить із рідні. На Капустянці, слава Богу, нема нікого.

      Впритул до кладовища, названого за однойменною балкою, підступає запоріжсталівський водовідстійник з червоним від часток руди мулом, а за плесом сіріють заводські корпуси. Похмура тінь лежить на всій Капустянці, і Пашку, як завжди, хотілося звідти скоріше втекти.

      Після гордіївської смерті навіть Єгорові батьки почали пильніше придивлятися до сина, чий триб життя, як раніше здавалося Пашкові, їх майже не обходив. «У нас мама і брат – в положиловці, а ми з папіком – отріцаловка», – казав Єгор сміючись. Батько у нього старший майстер на «Іскрі», а мати інженер, так що за мікрорайонськими табелями про ранги можуть вважатися інтелігенцією. Правда, цьому соціальному статусу дещо не відповідає буряковий колір фізії старого Єгорова та – іноді – вмащене в побілку плече піджака. Пашок випивав недавно з єгорівським «папіком» за виноградником під «п’яним домом». Випивав і переконував, що поняття не має, де Єгор пропадає цілими днями й звідки приходить без алкогольного віддиху, але з червоними скляними очима.

      Обманював Пашок, звісно. Навіть він, хоч сам і не колеться, знає кілька циганських «точок». Та й шо їх знати? Будинки циган-бариг по селищах найбагатші й найпомпезніші, як і пам’ятники на циганських могилах. Кажуть, коли вони ховають своїх баронів, то кладуть у могили коштовності, а потім все заливають бетоном.

      Звісно, будуть коштовності. Пашок розуміє, що не в ромалах одних справа, тим більше, він не расист. Але циганів, що торгують наркотою, Павло недолюблює. І не один він. Єсть люди, які недолюблюють їх активніше. Єнот, з 12-го дому, вночі з товаришем зайшли в двір і попросили грошей. Для переконливості на обличчях в обох «ґаджьо» були протигазні маски, а в руках обріз рушниці і недіючий ручний кулемет – мабуть, на «копрі» запоріжсталівськім Єнот відшукав, він змалку там копирсався, от і вичепив серед брухту. Вісім років дали Єноту, Пашку Батурин писав, що зустрічався з ним в запорізькій тюрмі, їх і на «пересилку» разом везли. «Гайдамака Єнот, – згадує іноді Павло. – Його б поставить на правильні рейки…»

      Пашок жодного разу не уколовся. Покурити – це можна. У багатьох на районі знайдеться заповітний коробок з циганською анашею – макухою, дуррю, драпом, а якщо не коробок, то хоч крихти макухи, рясно понатрушувані в рубцях кишень. З драпом веселіше. «Взривай», – і папіроса йде по колу, об’єднуючи втаємничених, шкварчить, аж потріскує, коротшає на очах і ривками – х-пип, х-пип, – якомога глибше робиться затяжка гіркуватого диму. Ритуал