Кляса. Павло Вольвач

у Одеси повно зв’язків і без Пашка. Він його навіть знайомив якось на Малому ринку з Яшою Пункіним, першим олімпійським чемпіоном з класичної боротьби. Яша, ще бадьорий дідок-єврей, випив з ними між порожніми базарними рундуками прямо з пляшки, чим дуже Пашкові сподобався.

      «З грішми у мене немає нічого спільного», – так зазвичай Пашок визначає свій матеріальний стан, весела фраза, десь вичитана. Насправді веселого мало. Гроші потрібні. Може ж, таки неспроста Хом’як обережно перепитував у нього про спільну роботу на базарі? В хом’яківській лавці тоскно пахне просолідоленими автозапчастинами, але немає прохідної і вихід прямо в базар, це Павлу сподобалось. Він недавно заносив туди пару «куліс», ручки переключення швидкостей, мати Сергія Батурина просила передати. Батурин – теж однокласник, тільки по «вечірці», він сидить четвертий раз уже, і в Павла в серванті назбирався між книжками стос його листів і поштівок, списаних кучерявистим, схожим на давньоруську в’язь, почерком. «Чістава нєба, свєжева хлєба…» – Пашок іронічно посміхається, згадуючи останнє привітання з днем народження. Треба б зібратися та якось ще послати йому чаю та цигарок, Сергію. Пашок поважає Батурина.

      Хом’яка він поважає теж. Від вічно заклопотаного Адриковського, здається, вусібіч прискає енергія, Пашок теж заряджається. Оптиміст Адриковський. Йде Хом’яку пруха, як кажуть в таких випадках. Мастьовий Хом’як. Йому мартени ні до чого. Перед базаром він часто їздив в Польщу – в нього там дядько живе, – завжди везе туди Хом’як гори всякого краму на продаж, аж їхній «Москвич» черпає днищем землю.

      І до далекої Варшави,

      З вогнями Києва в очах,

      Поривно йдуть залізні лави,

      Панам несуть червоний жах, —

      згадуючи Хом’якові поїздки, Пашок згадує ці рядки, десь колись читані, і посміхається подумки. Треба зайти до Хомчика, переговорити. Вони приятелі з Хом’яком, довше Пашок знається хіба з Юрою Садовським, кілька років сиділи разом за партою і творили в школі чимало різних капостей. Наприклад, високими травневими ночами били вікна в класах найпротивніших, на їхній погляд, викладачів, дзенькіт перевалювався через чорні коробки гуртожитків і котився аж до «Горизонту», в балку.

      Під кінець восьмого класу Пашку вже й самому не вірилось, що перші шкільні роки він був круглим відмінником. Зрештою, ким могло бути хлоп’я, з яким ще до школи батько, коли більш-менш здоровилось, читав книжки, малював вусатих козаків і, гуляючи в ботанічному саду, на стадіоні «Стріла» чи в степу за мікрорайоном, розповідав, розповідав. «Сьогодні рівно сорок років, як у Харкові почався процес СВУ – Спілки Визволення України…» Звідти Пашкові головні таємниці, що, наче днище судна мушлями, обросли іншими тайночками, дрібнішими, всі з яких він уже стільки років тягає в собі.

      З тих і трохи ближчих, але все рівно казково далеких часів – як риска під ними, – лишилась похвальна грамота за чотири перших класи і віньєтка, з якої, серйозно стуливши губи, дивиться ще