Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

       Кров'ю розіллється.

      Я забула, як заснула,

                 Чим була, живучи.

      Темна темрява обгорнула

                 Мізок мій болючий.

      Ніби я когось любила,

                 Гарна, молоденька;

      Ніби нас благословила,

                 Радуючись, ненька.

      Чи дочка була се в мене,

                 Чи се я, Маруся?

      По кому се я так плачу,

                  По кому журюся?

      А, згадала!. Я з'єднала

                  Доню за султана,

      За всесвітнього гетьмана,

                  Злющого тирана.

      Таж він хлепче кров людськую,

                  Мов собака воду, —

      І за потвар сю лихую

                  Видать пишну вроду!

      За нелюба-товстогуба

                 Утопить дитину,

      Що робила Божим раєм

                 Нам стару хатину!

      Мов за змія-людожера

                  Дочок оддавали,

      Що ченці там у печерах

                  Страшно змалювали.

      От чого я так журюся,

                  Чого ревно плачу,

      Мов береза, слізьми ллюся,

                  Світонька не бачу.

      От чого я так журюся,

                  Аж у землю б'юся…

      Полечу до неї в пекло

                  Та хоч подивлюся!

      О, коли б її побачить,

                   Глянути й умерти!

      Викупила б та хвилина

                   Муки жизні й смерти.

      Я знайду в турецьку віру

                   Кучман, шлях Татарський:

      Як везли, вона все дерла

                   Подарунки панські, —

      Подарунки ті криваві,

                   Що татарин клятий

      Засліпив голубці очі,

                   Щоб її піймати.

      Він кармазин златоглавий,

                   Гаптуваннєм шитий,

      Розіслав у нас по лаві,

                   Щоб її зловити.

      Загорілась тогді церква,

                   Дзвони задзвонили,

      Китайки да блаватаси

                   Всю світлицю вкрили.

      Дери, доню, ту огиду,

                   Парчі й оксамити

      Да по Кучману розкидуй

                   Неньці для приміти.

      Буду в руки златоглави

                   Прокляті хапати

      І знаки твої криваві

                   Слізьми обливати.

      А пожар собі під ноги

                   Слати-підгортати,

      В золоті твої чертоги

                   Путь гірку верстати.

      Бачу, як вони зіяють.

                    Вирлами дракона,

      На Вкраїну позирають,

                    Мов безодня чорна,

      Не боюсь вас, кляті вирла,

                    Кров'яна пучино!

      Нам поможе Божа сила

                    Проти них, дитино.

      Вже вона мені стихенька

                    Світить свічку-зорю

      І веде мене ясненька

                    На страшну Цоцору.

      Там, я чула, пан Жовковський

                    Згинув од шаблюки,

      І досталось його тіло