Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

у тих царствах сидять погане,

      І королі їх лижуть папі ноги,

      А правовірні наші мусульмане

      І від козацтва дознають тривоги.

      Но прийде час, що, мов на морі хвилі,

      Ми встанемо страшні перед джавуром.

      Не обороняться поганці нечестиві

      Ні шаблею, ні порохом, ні муром.

      На пожарищі в них ми станемо авулом.

XIV

      Осман, високий учень мій в лицарстві,

      В кого я душу влив полом'яную,

      Тепер сидить, як божество, на царстві

      І наготовив їм войну страшную.

      Про се ж то ми й рушаєм до Дунаю.

      Я матір повезу до роду в гості,

      А ти з Добруджі та з лісного краю

      Отабориш воювників при мості.

      Сю працю я тобі з братами поручаю.

XV

      Вже наш ясир дійшов до Цареграда,

      А всі добутки, певно, за Дунаєм.

      Жде від Османа щедра нас награда,

      Та й по базарах грошей назбираєм.

      Простуй, Ахмете, в юрт, щоб зараз мати

      Відхаяла сю бідолашну жінку,

      А я проїду повіз наші чати,

      І буду в юрті за малу хвилинку.

      Всіх мурз із їх кошів вечеряти позвати.

XVI

      Сьогодні по вечері буде рада

      Про все, як нам дорогу сю верстати.

      Кликни по чабану до нас із стада.

      Та щоб відхаяла сю бабу мати.

      Нам сто й тринадцять раз повеліває

      Святий Коран на вбогих і нещасних

      Дивитись так, як з неба позирає

      Аллах на нас, козявок бідолашних:

      Він милосердієм нам душу надихає».

      Пісня третя

      Дума перва

      Над степами сонце сяє,

               Вітер подихає,

      Подихає, мов у кобзу

               Тихострунну грає.

      Поначіплювано густо

              Струни золотії

      На степи, балки з річками,

              Байраки крутії.

      Сяє сонце, вітер віє,

              Тирсу нахиляє,

      До струни струна на кобзі

              Стиха промовляє.

      Бачиш оком, чуєш ухом,

              Серцем розумієш,

      А сказати-заспівати

              Голосно не вмієш.

      Несказанно, невимовне

              Кобза промовляє,

      І святими почуттями

              Серце надихає,

      І возносить серце вгору

              Від земного лона,

      Мов крилаті духи-коні

              Бога Аполлона

      Щоб споглянуло з-під неба

              На се жизні море,

      Де, мов хвиля гонить хвилю,

              Віра віру боре;

      І широкої набралось

              Правди та свободи,

      Що насильство витісняє

              З людської природи;

      І поезії спасенним

              Надихом сповнилось,

      До всіх вір і всіх язиків

               Рівно прихилилось.

      І поезії, й братерства

              Праведним натхненнєм

      До всіх кротких духом кротким

              І благоволеннєм.

      Дума друга

      Рушив