Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

ще злиденної своєї хати

      Душа не кинула!.» І здобуває

      Бальзам з саків ловецьких і тростинку

      В смажні і мертві вже уста вправляв,

      І стиха влив лікарства капелинку.

      «Благословен Аллах однині і довіку»!

IV

      Сим словом іскру жизні він вітає.

      Стара прокинулась і гострим зглядом

      У вічі, мов ножем, йому штирхає.

      Морщини, мов гадюки, в'ються адом.

      «Де, коршаку, ти дів мою голубку?» —

      Промовила, і знов погасли очі.

      Татарин, із саків доставши губку,

      Холодною водою з дзбанка мочить

      І, витерши їй вид, ознаки жизні сочить.

V

      «О, знаю, знаю! – каже стиха. – Шкода,

      Що я збудив тебе! Нехай би згасла

      Остання іскорка. Про що природа

      Знов улила у твій каганчик масла?

      Я бачу образ матері моєї.

      Так на землі без пам'яті лежала,

      Як вирвано дитину з рук у неї,

      А ваша хата полом'єм палала

      І навкруги земля, мов пекло, гоготала».

VI

      Скрипить гарба в степу. Ахмет вернувся,

      І милосердний батько сина посилає,

      Щоб сіна де на добрий в'юк здобувся.

      З ним лойтрака він гарно вистилає;

      Кладуть стару на сіно і тихенько

      Везуть у балище на водопійло.

      Спускалося вже сонечко низенько,

      Проміннєм степ червоним золотило,

      І, мов дрімаючи, на небеса гледіло.

VII

      Над водопійлом в балищі кочують

      Татаре з кіньми, з вівцями й волами.

      Кругом їх юрта, по горбах чатують

      Їх сторожі з луками й сайдаками.

      Земля чужа та длань міцна Аллаха

      Незримо скрізь простерта над хоробрим.

      Не відає жіночого він страха;

      З своїм мечем, кинджалом, луком добрим

      Лякає ворога, мов степового птаха.

VIII

      Втікай, волошине, важкий, бокатий,

      Із займища свого на тихих водах

      Од степової на колесах хати:

      Се попасається орда на переходах!

      Ввесь тук твоїх долин і згір'я злачні

      Оддав Аллах під табуни татарам.

      А ви, купці, джавури необачні,

      Платіть за чату добре яничарам,

      Щоб не згубити вам лічби своїм товарам!

ІХ

      Дурних невір за їх гріхи великі,

      За ідольство їх і обман народу

      Віддав Аллах своїм синам навіки

      З восходу сонця до його заходу.

      І повелів їх землю назирати

      З її добутками і всім багатством,

      Як назирає з хмар орел крилатий

      Дрібне, дурне і полохливе птаство,

      Щоб животворний тук з їх займанщини ссати.

Х

      Так сина сей самарянин навчає,

      Бистрого, як легка стріла, Ахмета,

      І милосерде він, і злість являє

      В ім'я свого пророка Магомета.

      Сусід страшний для Польщі й України!

      Бог та пророк; не хоче більш він знати

      Ніякої священної доктрини.

      Світ, правда, честь – оце його догмати:

      Світ