Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

нехай її лукавий

      Несе від нас на Буджаки татарські.

      Там Кантемир, мовляли. Міч Кривавий

      Прости нас, Господи, пророк султанський,

      Сю відьму верне знов до чортової лави.»

VI

      Глузує буркулаб. Вертавсь додому

      Зі Львова саме, від попів побожних.

      Подав на шату Юрові Святому

      Срібла від земляків, бояр вельможних;

      Так мислі вже благочестиві в нього

      На язиці веселому вертілись

      І гладив живота свого товстого,

      Жартуючи з очей, що не дивились

      На Божий світ од сліз і в чорну землю врились.

VII

      Не дивляться на Божий світ, а знають,

      Як манівцями втрапить до Царграда,

      Звідкіль їм зорі-оченята сяють

      Із обмурованого міцно саду.

      Високий мур! Вона про нього чула.

      Хто не чував про нього на Вкраїні?

      Страшні будинки клятого Стамбула

      Ввижались матері й малій дитині.

      Кобзарська пам'ять їх і досі не забула.

VIII

      Коли б добитись їй туди живою,

      Вона б зуміла крізь той мур пробитись.

      Вона б його розбила головою

      Жовковського, – аби їй подивитись,

      Аби заглянути в ті очі-зорі

      І, не спитавши ні про що, втонути

      У несказанному блаженстві-морі,

      І до страшного суду так заснути,

      І про все горенько, про всю біду забути.

ІХ

      «Ось-ось вона! Ось, котиться по полю

      Розумна голова, що рятувала

      Всю Польщу й Русь! Я під полою

      Її сховаю, і, як розбивала

      Вона страшного ката-супостата,

      Так розіб'ю той мур страшенний нею»

      О доню, утікай сюди від ката;

      Сховайся під наміткою моєю, —

      Я в Київ проведу тебе попід землею.,

X

      Святі ченці там ходи покопали

      Аж до самісінького Русалима,

      Щоб люде від невір туди втікали,

      Ховались із добутками своїми.

      Там на Великдень стиха дзвони дзвонять,

      І люде гомонять, і щось співає.

      Нема на світі людям оборони, —

      Сира земля їх од біди ховає,

      І суду Божого страшного дожидає.

XI

      Як тато вернеться з Москви, ми будем

      В московській займанщині тихо жити

      І горюваннєчко своє забудем.

      О, якби тільки до тебе добігти!.

      Вже недалечке. Ось біліють мури,

      По мурах кров гаряча червоніє…

      Сади кругом у воду потонули.

      О, визирни ж із них, моя надіє!

      Се ж із твоїх садів так любо вітер віє!.

ХІІ

      Чого ж ти, земле, так заколихалась?

      Чого ти, небо, зразу почорніло?.

      Імла перед очима розіслалась,

      І серце, мов той камінь, заніміло.

      Хитається земля. Іде кругом. Не встою».

      Де ж мури під садами поховались?

      Се я крізь землю йду. О доню, доню!»

      І падає, і по землі послались

      Ті патли сиві, що відьомськими здавались.

      Дума третя

І

      «Аллах!