Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

           В золотім жупані».

      Ой чого ж се побіліла,

                     Чорная долина?

      Бо вся Польща обомліла

                      І вся Україна.

      Побіліла ти, долино,

                   Панським білим трупом:

      Збагатила вражу силу

                   Жакуваннєм-лупом.

      Побіліла трупом панським

                   Поруч із козацьким,

      І вквітчався труп не маком,

                   Порубом лицарським.

      Я по мертвих не ридаю.

                Голошу-співаю,

      З сіроманцями-вовками

                Квилю-проквиляю.

      Годі, вовці-сіроманці,

                Труп лицарський рвати:

      Я живе вам кину серце,

                Бідолашна мати.

      Ухопіте, розірвіте,

               Бо воно голосить,

      І в глухих богів рятунку

               Від ординця просить.

      Погоріли всі світлиці

               І церкви з богами,

      Залягло під попелами

               Поле облогами.

      Сіймо-сіймо здуру сльози

               По степу-облозі:

      Ані правди, ні відради,

               Ні надії в Бозі».

      Не мара вночі блукає,

               Щоб людей лякати:

      За дочкою уганяє

               Божевільна мати.

      То ридає, то співає,

              То з печалі рветься,

      То на Бога нарікає,

              В землю грудьми б'ється.

      І, не знаючи дороги,

              До Дністра простує…

      Мов крилаті в неї ноги,

               Пузирів не чує.

      Старосвітська кров козацька

               В ветхих жилах врала;

      В тілі мученім юнацька

               Сила воскресала.

      Ясувала бідна мати

               Бідної Марусі —

      Дух потужний і завзятий

                Нужденної Русі.

      І мов давнього варязтва,

               Невгавуща сила,

      Мов скажений дух козацтва,

               Бурею летіла.

      Довгий, мов бунчук гетьманський,

               Волос розвивався;

      Сам собою шлях татарський

               Їй під ноги слався.

      Дума друга

І

      О Дністре, знаний проміж лицарями,

      Порогу руської землі кривавий!

      Колись давно ми з Струсями-братами

      Поза тобою здобували слави:

      Волощину, мов щит, із рук турецьких

      Ми довго рвали вкупі з поляками,

      За приводом Серп'яг та Вишневеньких

      Блукали в полі вовчими слідами,

      Шуганнєм по світах рівнялись із орлами.

ІІ

      Тепер ти, Дністре, став гнилим потоком

      Гидоти всякої, що назбиралась

      У посварках Заходу із Востоком,

      І лютостю обох їх провонялась.

      О Музо! Одверни від неї очі:

      Нехай ляхи гризуться з русинами,

      Втікай із їх кубла голодна й боса,

      Як бігла бідна мати манівцями,

      Обдерта по тернах, бліда, простоволоса.

ІІІ

      Обдерта по тернах. Зима упала

      На