Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

      Дума п'ята

      Старосвітська кров козацька

               В ветхих жилах врала:

      Попадя поклони клала,

               Всіх святих благала:

      Козакові помагати

               Турка воювати,

      Кораблі його прокляті

               На пожар пускати.

      «Ти ж, владичице небесна, —

               Слізно промовляла, —

      Що на полі і на морі

               Нашим помагала!

      Покривай твоїм покровом

               Байдаки козацькі,

      Розбивай небесним громом

               Судна бусурманські,

      А з них зброю, срібні кубки,

               Сукна, златоглави

      Козакам подай у руки

               Для своєї слави!»

      Старосвітська кров шляхетська

                В ветхих жилах врала,

      І в попа противні думки

                З серця викликала.

      Бо не з шаблі, з плуга жити

                Його предки вчили,

      Рідну землю боронити

                Щоснаги, щосили.

      За козацтво він частенько

                 З жінкою сварився,

      А погримавши, журився

                 Та богам молився.

      Від сладчайшого Ісуса

                До Кузьми святого

      З-під його густого вуса

                Буркотіло слово.

      Звав і він богів із неба

                Против азіатства,

      Та цурався, мов Ереба,

                Бурліїв-козацтва.

      На коханнє ж залицяннє,

                На слова Левкові

      Дав із жінкою в розмові

                Присуд козакові:

І

      «І не турбуй мене,

      І не дратуй мене

      Ти мріями своїми!

      Сі безземельники —

      Чорти-пекельники;

      Пропадемо ми з ними.

ІІ

      З моря вертаються,

      Знов пропиваються,

      Знов ходять без сорочки.

      Хай їх цураються,

      З ними не знаються

      Отецькі чесні дочки.

ІІІ

      Бо за п'янюгами

      Та волоцюгами

      Орда сюди вганяє,

      І не одно у нас

      (Скажемо в добрий час)

      Село від них палає».

      «Я довідався, чого се,

              Козаки охочі

      Пропивають у шинкарки

              Нащадки жіночі,

      І дзижчать, мов злющі оси,

               І гудуть шершнями,

      Будять нас посеред ночі

               Гуком та піснями.

      Знай, моя голубко, лихо

               Та й велике сталось:

      На Цоцорі безголов'є и

               Над панами склалось.

      Кликав пан гетьман коронний

               За Дністро й охочих, —

      Обізвалась купа сивих

               Та підпарубочих;

      А середні загукали,

                Мов базар жіноцький:

      «Нехай знає-пам'ятає

                Ясний пан Жовковський

      Як пани нам на Вільшанці

               Леєстри писали,

      Козаків старих до плуга,