.

святими справді

      Там просвітивсь, то дай же нам зашиту

      Від татарви у нашій рідній хаті,

      Щоб не спліндровано нас, не побито». —

      «О, ні! Нехай джавур горить-палає

      Із ідольством своїм гидким, мізерним;

      Нехай огонь зрадливих пожирає,

      Що роблять кривди праведним, спасенним

      І правовірникам серця возвеселяє»! —

IX

      «Мій братику!.» —

      «Попаде! Нас навіки

      Розділено з тобою. Ся хатина

      Мені сестра й рідня; а ви, каліки

      Умом, чужі мені, немов скотина». —

      «Так хоч хатину пощади святую,

      Де вмерла мати, по тобі журившись»! —

      «Ні, я по-свойому її вшаную:

      Мов дух, перед Аллахом засвітившись,

      Нехай перелетить в обитель неземную!

Х

      Там сльози матері, як Божі зорі,

      Засяють у мене перед очима,

      Як серцем потону в блаженстві, в морі

      Серед утіх, достойних серафима.

      А на землі – земне.

      Моя царице!

      Сідай зо мною на коня-бахмата,

      Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.

      Нехай горить стара, мізерна хата:

      Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться».

XI

      У попаді в очу позеленіло.

      Дочка, татарин, божники з богами,

      Усе пішло кругом і зашуміло,

      Мов гай густий під бурею-вітрами.

      Кудись вона біжить чи завірюха

      Її на дикі крила підхопила

      І мчить крізь полом'є та дим, і духа

      У грудях бідолашних захопило

      І серце, й пам'ять, мов у морі, потопило.

      Пісня друга

      Дума перва

      Смерте, бабо-сповитухо,

      Лікарю людський останній!

      Ти одна нам гоїш духа

      В нашій долі безталанній.

      Утомившись закривати

      В Богуславі людям очі,

      Димом сховища сповняти

      І душити крик жіночий.

      Понагачувала трупу

      Повні сіни коло хати

      Та й пійшла живого лупу

      В дикім полі доглядати.

      І забула про едину

      Непридушену людину,

      Мов у полі на роздоллі

      Про нескошену билину.

      Не билина в чистім полі

      З-під коси твоєї встала:

      Сирота стара в недолі

      Пам'ять-розум утеряла.

      Підвелась і по пустині

      Диким поглядом блукала.

      Опинившись на могилі,

      Серед степу промовляла:

      «Де се я, і що се з нами

               Сталось-приключилось?

      Ні світлиці, ні кімнати.

               Се мені приснилось.

      Се я сплю. О, як же серце

               Тяжко замирає!.

      Степ, могила. і криваве

               Сонечко сідає.

      У димах сідає сонце

               Чи в кров поринає?

      Вітер з полом'єм по полю,

               Мов по морю, грає.

      Ні села кругом, ні духа.

               Скрізь галки літають,

      І собаки, мов на звіра,

               Скиглять-завивають.

      Що