Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

       Лицар-сіромаха.

      «Не схотів, – мовляють, – з панством

                 Вийти на Цоцору,

      А метнувся на купецтво

                 Проти договору.

      І Аллах, защитник правди,

                 Покарав невірних:

      Оддав їх нові осади

                 В руки правовірних.

      І Аллах, гонитель зради,

                 Подав з неба голос:

      Попалив огнем осади

                 Ще й на нивах колос.

      І Аллах, помститель кривди,

                 Простер з неба руку,

      І пійшли гуртом єхиди

                 У ясирну муку.

      Через лютих людоморів

                 І благих карає:

      На Цонорі, мов на морі,

                 Хляби одверзає.

      Позирнувши в ті безодні,

                 Сліпнуть ваші очі,

      Обіймає і хоробрих

                 Пополох жіночий.

      І Зулуш, кому в лицарстві

                 Рівного немає,

      Головою наше царство,

                 Порту прославляє».

      Дума сьома

І

      І чує се немов крізь сон старенька,

      І трусяться у неї руки й ноги.

      Тремтить, як лист, Маруся молоденька,

      Поблідли щоки й губи у небоги.

      «Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, —

      Промовив бородатий татарюга, —

      Тепер ходитиму я ввесь у злоті:

      Се падишаху Роксолана друга,

      Гаремне божество, відрада у турботі».

II

      Спасибі, кобзарі, вам за співаннє

      Про дивну красоту, якої звіку,

      Мовляли, бачити і без коханнє

      Не снилось-бо й вві сні ще чоловіку!

      Я серцем віщим чув, що тільки в нашій

      Співочій серед сліз гірких пустині

      Так народиться, чого ще очі

      Людські не бачили на Україні.

      І серце привело мене д' оселі очей.

III

      Попаде! З радощів тобі признаюсь»

      Що я – твій брат Івась. Мене вхопили

      Січовики в ясир, і я збираюсь

      Давно побачить сей куточок милий,

      Сю старосвітську низькорослу хату,

      Де ти мене, маленького, учила,

      Як слухать матері, коритись тату,

      Де мати няньчила мене, пестила,

      І спатки на руках односила в кімнату». —

IV

      «Івасю! Братику!. Про що ж лякаєш

      Словами нас ти хижими й звичаєм?

      Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,

      Що й так уже душі в собі не маєш?

      О! Як же се Господь із рук поганських

      Тебе ослобонив? А ненька з горя». —

      «Поганських, навісна? Ні, з християнських!

      Бо не орда була то із-над моря

      Набігла, а свої у башликах татарських». —

V

      «Як? Що?. Кажи-бо! Я мов зо сну чую», —

      «Кажу тобі, попаде; повбиралось

      Татарами козацтво. Гната Шую

      Я й знав: бо вже не раз мені траплялось

      Сидіти в нього на коні і в поле

      З ним із села летіть по-запорозьки,

      «Гала! Гала!» – кричать, а я, на горе

      Нещасній матері, прибіг і «коськи»

      Прошусь.