Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

нас кляті азіати

                У полон займати.

      Будуть пити, в кобзи грати,

                Здобич прославляти,

      А ми – той Стамбул завзятий

                 Бранцями сповняти!

      Вирвавсь я із рук єхидних,

                 В хижих єзуїтів,

      Та й попавсь в криваві лапи

                 Наших людоїдів.

      Як ті душі погубляють,

                 Так сі людське тіло,

      Та ще й дякуй, мов за добре,

                 За спасенне діло!

      Подивись, он над ворітьми

                 Значка-комишина:

      Се заслужена попівська

                 Плата-роківщина.

      Повтикають комишини,

                 Ратища по дворах

      Та й шукають на горілку

                Жита по коморах.

      Човнове се в них зоветься.

                 Хто не йде на море,

      Приймай мовчки від гультяйства

                 І наругу, й горе!

      Ой ви, праведники Божі!

                Де ж шукати правди?

      Всюди кривда, лжа, тіснота,

                Всюди повно зради».

      І оглянув піп, зітхнувши,

                Божники з богами:

      Мріють мовчки чудотворці

                Попід рушниками.

      «Знаєш що, моя Палазю?

                Тяжко нам тут жити,

      Харцизякам, мов болячці,

                Без пуття годити.

      Є Москва, народ заможний,

                 Кажуть, і правдивий.

      Править нею цар побожний

                  І благочестивий.

      Haші предки проти хана

                 Їй допомагали,

      Козаки ж царю з ляхами

                 Тяжко допікали.

      Чув я, в Києві говівши,

                 Дехто з України

      До Москви втікати хоче

                 При лихій годині.

      Бо докучили вже нашим

                 Ниці єзуїти,

      А до гурту їх пристали

                 Ще й вовки-уніти.

      Хоч і топлять запорожці

                 Клятих супостатів,

      Та аби в них по коморах

                 Скрині жакувати.

      Хочуть наші займанщини

                 У царя просити,

      Щоб козацтва й жидовини

                 В села не впустити.

      Позбуваймо всю скотину

                 І стару хатину,

      Та втікаймо, покіль цілі,

                У царську країну,

      Бо я бачу, не бувати

                 Правді тут між. нами,

      Покіль буде панувати

                 Жидова з ляхами.

      А козацтво, хоч з ордою

                  Б'ється і воює,

      Її оком позирає,

                   Її серцем чує.

      Як дознавсь я про Цоцору,

                  Сон мені приснився:

      Що Дніпро під зимню пору

                  Широко розлився.

      Ох, розлився не водою,

                   Кров'ю він людською,

      І козацтво наше плавле

                   По крові з ордою.

      О святії чудотворці!

                    Умоліте Бога,

      Щоб ся кров не покропила

                    Нашого