Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

     Свою долю ждучи.

      «Не ходи вже, доле й воле,

              Вранці до криниці:

      Продають мене за поле,

              За важкі червінці». —

      «Ні, покіль на небі зорі

               Місяця стрічають,

      Покіль на безкраїм морі

               З вітром хвилі грають,

      Товстогубу не придбати

               Чорних брів дівочих!

      Завтра будемо єднати

                Козаків охочих,

      І полинемо з вітрами

                На безкрає море,

      І поробимось панами,

                 І забудем горе.

      Побудуєм собі пишні

                Хати на помості,

      І вчащатимуть велишні

                До нас дуки в гості.

      Оксамити, златоглави

                Будемо носити,

      Килимами крити лави,

                Меди-вина пити.

      Бо мене старшим обрали

                Над всіма старими,

      Щоб на море я човнами

                Вилітав, мов крильми.

      А у мене – як заграє

                Моречко з вітрами,

      Мені духа підіймає

                Вгору, мов руками.

      Грають, грають-примовляють

                 Кобзарі великі:

      Будуть грати-примовляти

                 По всі вічні віки.

      О, се дивна кобза – море!

                 Дивні в кобзи й струни!

      Як заграє, відчиняє

                 Предковічні труни.

      І виходить з них лицарство,

                 Що на морі билось,

      Більшою, ніж пишне панство,

                 Славою покрилось.

      І я, Маню, буду славен

                 Проміж лицарями,

      Проміж дуками-панами,

                 Проміж кобзарями.

      Будуть Левка Кочубея

                 По Вкраїні знати,

      І під струни про Мурея,

                 Що він бив, співати .

      Будуть Левка Кочубея

                 Знати й за морями,

      Споминати, мов Енея,

                 Перед королями.

      Бо Левко твій до султана

                 Знайде шлях-дорогу

      І всю шатами зодягне

                 Україну вбогу.

      Бо Левко твій бесурмена

                 Спліндрує-зруйнує

      І самого королеві

                 В'язнем подарує».

      Дума четверта

      І весела, і щаслива

              Мріями коханка,

      І ясніша уродлива

              Весняного ранка.

      Як на світі любо жити,

                Милого любити,

      З його мислями навіки

                Душу й серце злити!

      «Чи ти чуєш, паньматусю,

                 Що Левко говорить?

      До твоєї він Марусі

                 Мов у дзвона дзвонить.

      Каже милий, є десь море,

                Гонище безкрає,

      Що, мов житом добре поле,

                Золотом сіяє.

      Каже милий, що здобуде

                Здобич нам велику;

      Златоглав носити буде,

                Покіль його й віку.

      Каже милий, що ми будем