Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте

стрінемося знов.

      Ф а у с т   і   М е ф і с т о ф е л ь виходять.

      М а р ґ а р и т а

      Мій Боже, що за чоловік!

      Він думав, думав цілий вік,

      А я ж – дурнісіньке дівча,

      Лиш слухаю, як він навча.

      О Ґретхен, Ґретхен, бідна ти,

      І що він міг в тобі знайти?

ЛІС І ПЕЧЕРА[71]

      Ф а у с т

      (сам)

      Високий духу, дав мені ти все,

      Усе, чого просив я. Недаремно

      Мені явив ти лик свій пломенистий.

      Природу дивну дав мені в уділ,

      Дав силу – почувать, зажить її,

      Не подивлять споглядачем холодним,

      А глибоко у надра таємничі,

      Немов у серце друга, зазирнути.

      Ти показав всю безліч животвору,

      Навчив мене вбачать своїх братів

      В воді, в повітрі, в тихому гаю[72].

      Коли в бору реве-бушує буря

      І падає стовбур'я дужих сосен,

      Ламаючи і тлумлячи сусідів, —

      Аж хряскотом одгримує од гір,

      Ведеш мене ти в зáтишок печери

      Й показуєш мені мене самого —

      Які дива таяться в мене в грудях.

      А як засяє місяць-білозір —

      Леліють в блиску лагіднім навколо,

      На брилах скель і у гіллі вологім,

      Часів прадавніх постаті сріблисті, —

      І м'якша пал суворий споглядання.

      Ох, для людей ніщо не досконале,

      Вже бачу я. Ти дав мені в цім щасті,

      Що до богів мене все ближче зносить,

      Супутника, що став вже необхідним,

      Хоч він зухвало й холодно знижає

      Мене в моїх очах і обертає

      Одним слівцем твої дари у нíвець.

      Роздмухує в мені він ярий пломінь

      До видива прекрасного того.

      Я рвуся од жаги до насолоди,

      І в насолоді я жаги жадаю.

      М е ф і с т о ф е л ь

      (приходить)

      І хто таки кумедно так живе?

      Чи скоро вже тобі це все обридне!

      Раз спробувать – воно іще догідне,

      А там розшукуй щось нове.

      Ф а у с т

      Ти знов завзявсь нагнати нуду?

      Чи більше нічого робить?

      М е ф і с т о ф е л ь

      Ну, ну, не буду більш, не буду,

      Бо ти ладен вже бучу збить.

      Різку, тяжку, примхливу маєш вдачу.

      Розстанемось – то небагато втрачу.

      Кручусь-верчусь для тебе день при дні,

      А що тобі у лад, що ні —

      Того тобі по носу не побачу.

      Ф а у с т

      Ти що ж, за витівки всі злі

      Од мене й дяки ще б хотів?

      М е ф і с т о ф е л ь

      А як, злиденний син землі,

      Без мене б ти і животів?

      Чи ж од уяви злої тлі

      Я не зцілив твоїх чуттів?

      Коли б не я, ти взагалі

      Вже в безвість був би полетів!

      Чого ж отут, в тісній печерній щілі

      Сидиш, мов пугач на могилі?

      Забивсь у вогку мшедь, у скель

71

Написано 1788 р.

72

Високий духу, дав мені ти все… – Під високим духом тут розуміється Дух Землі, що являвся Фаусту в першій сцені; його впливу Фауст приписує своє нове, живе пантеїстичне розуміння природи. Ти показав всю безліч животвору, / Навчив мене вбачать своїх братів / В воді, в повітрі, в тихому гаю. – Згідно з натурфілософським ученням Гердера, сприйнятому й розвинутому Ґете, «старші брати людини – тварини». (Зародки еволюційної теорії).