Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте

тебе!

      М е ф і с т о ф е л ь

                     Не до смаку те диво?

      Бодайкаєш ти надто соромливо!

      Од того в'януть всі невинні уші,

      До чого прагнуть всі невинні душі.

      Я не хотів тобі заборонити

      Себе самого часом одурити, —

      Та в тебе ж витримки не гурт.

      Я бачу, ти от-от схибнешся

      І знов знеобачки зірвешся

      В жахних марінь шалений нурт.

      Облиш це все! А там твоя кохана

      Десь сохне-в'яне од нудú,

      Все виглядає милодана,

      Що покохала назавжди…

      Любов'ю перш так яросно бурлив ти,

      Як бистрень навесні, в час танення снігів.

      Любов їй в серце перелив ти,

      І струмінь твій ізмеженів.

      Ніж тут лісним царем бродити

      По диких нетрях навмання,

      Вертайся те дівча-бідня

      За всю любов нагородити.

      Помалу-малу йде їй день;

      Стоїть край вікнá, зорить в неба муть,

      Де хмари хмурі над муром пливуть…

      «Чому я не пташка?» – їй тільки й пісень

      І день і ніч, і ніч і день…

      То звеселіє, то хмурніє знов,

      То вдариться у плач,

      То ніби вщухне… От бач,

      Яка там любов!

      Ф а у с т

      Змія! Змія!

      М е ф і с т о ф е л ь

      (до себе)

                      Таки тебе впіймаю я!

      Ф а у с т

      Не спокушай, не говори

      І рани в серці не ятри!

      Не розпаляй в душі безумній хоті

      До ярої, незайманої плоті.

      М е ф і с т о ф е л ь

      Вона гада, що ти її забув уже…

      Тобі ж, здається, байдужé.

      Ф а у с т

      І вдалині я все близький їй буду,

      її повік не кину, не забуду.

      Я заздрю й на розп'ятого Христа,

      Коли його торкнуть її уста.

      М е ф і с т о ф е л ь

      Бува й мені, що аж жижки трясуться

      До сарн-близнят, що між лілей пасуться[73].

      Ф а у с т

      Геть, звіднику!

      М е ф і с т о ф е л ь

                          Ну лайсь, нехай і так; про мене!

      Створивши хлопця й дівку, Бог

      Докупи тут же звів обох,

      Щоб сповнили покликання священне.

      Тяжка біда мені з тобою!

      Та я ж до милої покою,

      А не на смерть тебе веду.

      Ф а у с т

      Що за небесний рай – її обійми!

      Нехай вона мене в них палко прийме!

      Чи ж я забув її біду?

      Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,

      Недолюдком без просвітку й мети,

      Неначе водоспад, що в льоті карколомнім

      Шумить в зівущу хлань з жахної висоти…

      А ось вона – в невинності дитинній

      На тихому альпійському лужку

      Жила собі в своїй хатині,

      Як у малесенькім світку.

      І я, богомерзенний,

      На тім не перестав,

      Що

73

Бува й мені, що аж жижки трясуться / До сарн-близнят, що між лілей пасуться. – Образ жіночих грудей, запозичений з Соломонової «Пісні пісень».