Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте

emphasis>

      Коли від вас чудовний дух повіє.

      Ви принесли веселих днів картини

      І образів, навіки любих, рій;

      І першого кохання й дружби тіні;

      Встають, немов у казці прастарій.

      Згадалися життя зиґзаґи звинні,

      Минулий жаль, і втрати біль гіркий,

      І ймення тих, що їх зрадлива доля

      В цвіту стяла, мов квіти серед поля…

      Пісень моїх не чують ніжні душі,

      Що слухали пісні юнацьких днів [2] ;

      Розвіялись бесіди наші дружі,

      Їх відгомін давно вже відбринів.

      Кругом чужі, хоч, може, й не байдужі,

      Та їх хвала не радує чуттів;

      А ті, що їх, мов рідні, привітають,

      Розкидані, десь по світах блукають.

      І знов мене привиддя полонили,

      Неначе звуть в мовчазне царство сна.

      Колишній спів мій, майже занімілий,

      Лунає знов, мов арфа чарівна;

      Я стрепенувсь, і сльози забриніли,

      І серце враз відтало аж до дна…

      Теперішнє здалека ледве мріє,

      А що пройшло – ізнов живе і діє.

      ПРОЛОГ У ТЕАТРІ[3]

      Д и р е к т о р   театру, п о е т   і   к о м і к.

      Д и р е к т о р

      Обидва ви не раз мені

      В пригоді стали в хвилю скрути;

      Скажіть, яким повинен бути

      Театр у нашій стороні?

      Бажаю я завжди юрбі годити:

      Вона живе, дає й другому жить.

      Стовпи стоять, поміст із дощок збитий,

      І всяк туди, на свято мов, спішить.

      Сидять усі вже, звівши вгору брови,

      До подиву і захвату готові.

      Я знаю, як сподобатися всім,

      А все ж чомусь сьогодні страшнувато;

      Хоч путнє щось незвично бачить їм,

      Але вони читали страх багато.

      Як змайструвать виставу нам таку —

      Нову, й живу, і людям до смаку?

      Люблю, коли у нас під балаганом

      Гучна юрба хвилює ураганом

      І тиснеться до цих дверей вузьких,

      Мов у переймах болісно-тяжких.

      Ще в білий день, ще о четвертій

      До каси товпляться дістать квиток

      І ладні битися за нього до півсмерті,

      Мов це – в голодний рік насущника шматок.

      Лише поет зробить це диво здібний;

      О друже мій, тут твій талант потрібний!

      П о е т

      Не говори про натовп той нікчемний;

      Його діла високий дух гнітуть,

      Затьмарюють, як морок ночі темний,

      Затягують у вир, у каламуть.

      Веди мене в небесний світ таємний,

      Де радощі поетові цвітуть.

      Лиш там любов і дружба нас чекають,

      Божественні чуття в серцях плекають.

      Що в глибині грудей у нас постало,

      Що, тремтячи, зірвалось на уста,

      Невдало раз, а інший раз і вдало, —

      Поглине все хвилина зла й пуста;

      А що рокú у серці визрівало,

      В довершене творіння вироста.

      Примарний блиск живе одну хвилину,

      Правдивому нема в віках загину.

      К о м і к

      А що мені з потомних тих віків?

      Коли б і я про них лиш говорив,

      То хто б сучасників розважив?

      А їм потрібен добрий жарт,

      І вже чогось веселий хлопець варт,

      І чимсь в суспільстві він заважив.

      Хто зацікавить публіку зумів,

      Того вона не кине цінувати;

      Що більше буде слухачів,

      То легше їх опанувати!

      Отож зробіть нам п'єсу до пуття

      І виведіть фантазію і волю,

      Кохання й розум, пристрасть і чуття,

      Та й дурості якусь там дайте ролю.

      Д и р е к т о р

      А головне, як більш перипетій!

      Бо глядачі цікаві до подій;

      Як більше сцен напружених, рухомих,

      Щоб всяк дививсь, не зводячи очей, —

      І ви попали вже в число відомих,

      Усюди люблених людей.

      Лиш масою підкорите ви масу,

      Для себе в ній всяк найде штучку ласу;

      Де

2

Пісень моїх не чують ніжні душі, / Що слухали пісні юнацьких днів… – З поетових друзів, що слухали перші сцени «Фауста», одні на цей час уже померли (сестра Корнелія, письменники Мерк, Ленц), інші жили далеко від Ґете або відцурались його (письменники Клопшток, Клінґер, Гердер, філософ-ідеаліст Якобі).

3

Написаний теж 1797 р. не без впливу драми стародавньо-індуського поета Калідаси «Сакунтала». Разом з тим у «Пролозі» знайшов відображення досвід Ґете як театрального директора, а також його погляди на мистецтво взагалі. В цей час Ґете вважав, що справжній художній твір виникає як рівнодійна трьох сил: генія (поет), мистецтва як уміння (комік) і мистецтва як ремесла (директор). Фігура коміка дечим натякає на образ Мефістофеля, поет багато в чому нагадує Фауста.