Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте

за прядкою)

      На серці жаль,

      Мій спокій зник

      І вже не вернеться

      Повік, повік.

      Де його нема —

      Могильна тьма,

      І білий світ —

      Зів'ялий цвіт.

      В голівоньці

      Журба тяжка,

      На думоньці

      Печаль гірка.

      На серці жаль,

      Мій спокій зник

      І вже не вернеться

      Повік, повік.

      Я виглядаю

      Його в вікно,

      Я дожидаю

      Його давно.

      Ой коли б прийшов,

      Хорош, ласкáв,

      Пройняв очима,

      Словом заграв,

      Посмішкою

      Зачарував,

      Потиснув руку,

      Поцілував!

      На серці жаль,

      Мій спокій зник

      І вже не вернеться

      Повік, повік…

      До нього рветься

      Душа моя,

      Його обняти

      Жадаю я,

      І цілувати,

      І любо мліть,

      В його цілунках

      І смерть зустріть.

САД МАРТИ[75]

      М а р ґ а р и т а   й   Ф а у с т.

      М а р ґ а р и т а

      Пообіцяй же, Гайнріх!

      Ф а у с т

                               Все, мій друже!

      М а р ґ а р и т а

      Скажи, як із релігією ти?

      Ти серцем повний доброти,

      А от до віри мов байдужий.

      Ф а у с т

      Облиш, дитя! Міцна моя любов;

      Кого люблю – проллю за того кров,

      А вірити не бороню нікому.

      М а р ґ а р и т а

      Ні, треба вірити й самому.

      Ф а у с т

      Чи треба ж?

      М а р ґ а р и т а

                       Ох, щоб я на тебе мала вплив!

      Ти ж не шануєш і святих дарів!

      Ф а у с т

      Шаную.

      М а р ґ а р и т а

      А приймати не приймаєш.

      На службі, сповіді ніколи не буваєш.

      Ти віриш в Бога?

      Ф а у с т

      А чи змога

      Комусь сказать: «Я вірю в Бога»?

      Чи ти в священика спитай,

      Чи в мудреця про те – вважай,

      Їх відповідь – мов глум.

      М а р ґ а р и т а

                                   То ти не віриш?

      Ф а у с т

      Мій ангеле, не в ту ти міру міриш.

      Хто б міг назвать його

      І так признать його:

      «Я вірю в нього»?

      Чи не відчуть його

      І відметнуть його:

      «Не вірю в нього»?

      Всеобіймитель

      І вседержитель,

      Хіба ж не обіймає, не держить він

      Тебе, мене, себе?

      Хіба ж над нами не склепіння неба?

      Хіба ж під нами не земная твердь?

      Хіба ж нам не зоріють

      Привітно зорі вічні?

      Хіба ж я не дивлюсь тобі у вічі?

      Хіба ж усе це не пройма

      Твій ум і серце,

      Не

75

Написано до 1775 р. Ця сцена містить у собі пантеїстичну сповідь юного Ґете в епоху «бурі і натиску». Самому поетові доводилося в молодості слухати докори за ігнорування обрядової сторони християнської релігії.