Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

не заплатили ані рубля. Щоб уберегти мене від тяжкої роботи, тато при виробленні посвідки «відняв» мені три роки.

      Багато людей повмирали через брак їжі. Овочі майже не росли. Ягід теж не було. Городу ми не мали. Доїдали те, що взяли з дому. Голод не давав жити. Ніхто не одружувався і не народжував дітей. Одного разу почули, як хтось грає на баяні. Біля музики гуртувалася молодь. Батьки мені сказали: «Йди трохи поскачи». А я лишень думала, що б поїсти. Старша жінка із сусіднього села постійно просила картоплі. Її донька Слава пішла до місцевих татар і виміняла свій плащ на пару картоплин. Зварила мамі. А та доторкнулася, понюхала і вмерла.

      Згодом переселили в село Тараканове. Працювали в колгоспі. Стало трохи легше. Нам із сестрою дозволяли пити молоко корови, яку ми пасли. Коли здох колгоспний кінь, тато відрізав того м’яса і приніс додому. Мати довго його готувала. Усім смакувало.

      Населення в Сибіру було бідне. До нас ставилися добре, співчутливо. Часто навідували. Одного вечора ми розпалили вогнище. Пекли на ньому картоплю. Одна жінка запропонувала помолитися за всіх, хто воює, аби повернулися додому живими і здоровими. Її чоловіка й сина забрали на фронт. Хтось доніс. Отримала п’ять років за «антирадянську й релігійну агітацію».

      У 1946 році дозволили повернутися в Україну, у Кіровоградську область. Додому можна було поїхати лише за запрошенням. Керівництво колгоспу, де працювали, дало мені довідку, що хворію та потребую операції, яку можу зробити в рідному селі. З кількома односельчанами вирушила до Красного на вуглях46. У Проскурові47 зупинила залізнична міліція. Один із міліціонерів наказав мені вмитися. Моїх супутників відправив на базар по харчі і почав до мене братися. Хотів зґвалтувати, а я – у крик. Урятувало, що хтось постукав у двері. Чоловікам із моєї групи повідомили, що вони поїдуть на шахти Донбасу. А мене як малолітню таки відправлять у Красне. «Де вони, там і я», – сказала у відповідь. Нас вигнали з кабінету. Сіли на інший вугляр і поїхали до рідного дому.

      Я була перша, хто повернувся із Сибіру в село. Багатьом це здавалося неможливим. Одні дивувалися, інші підозрювали, що приїхала не випадково. Одного разу перестріли люди у формі НКВС. Розмовляли російською. Питали, хто така й чому не маю комсомольського квитка. Тоді запропонували їм доносити про справи й людей у селі. Сказала: «Краще повернуся назад, на висилку, ніж пристану на таке». Після цього до мене зайшов «Малиновий», односельчанин, тоді – сотенний УПА. Сказав: «Стефцю, як ся маєш? Мусили тебе перевірити. Ти добре сказала. А могло бути гірше». Перевірку допомагав проводити «східняк». Він пристав до наших хлопців і правдоподібно виконував роль енкаведиста, за потреби.

      Після повернення до Красного поселилися з батьками на квартирі, бо наш будинок і стодоли зруйнували. Тато клопотав щодо забраного поля. Люди повертали нашу землю, навіть засіяну, щоб ми могли вижити. Віддали корову й коня. Ми почали господарити і здавати державі контингент. Але то тривало недовго. За рік нас знову прийшли вивозити. Батьків