Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

під сільську раду, щоб вибрати голову. Ніхто не хотів на ту посаду. Повезли їх у Сколе. Закрили в пивниці. Напхали людей так, що не було, де сісти. Не випускали за потребою, тому люди справляли нужду, де стояли. Як відчиняли двері – люди непритомніли. Після того, як їх випустили, кілька десятків осіб померли. У тата дуже пекло серце, прикладав груди до землі. За місяців два помер.

      Сестра Настя приїхала з Німеччини. Народила дитину. У 12 тижнів син дуже захворів. Дорогою до лікарні помер. Сестра почала тісно співпрацювати з боївкою «Чорноти». Наказали їй улаштуватися в Сколе в райвиконком. Розвіддані мала передавати в підпілля. За три місяці після початку роботи провокатори із СБ53 убили її як «зрадницю», хоча працювала вона за завданням ОУН. Про загибель сестри дізналася від «Романа». Просив нікому не казати, що я знаю. Усе тримали в таємниці.

      Приходить до мене сотенний із заплаканою мамою. Просить піти до важкопораненого повстанця в селі Плав’є. Узяла медичну сумку з ліками й пішла. Помила рану, змастила йодом, готую бинт. А мати просить витягнути кулю. Я промацала живіт навколо рани і відчула пальцями щось тверде під шкірою. Значить, куля ввійшла не глибоко. Скальпель, пінцет і стерильна голка в мене були. Попросила хлопців тримати хворого за руки і ноги. Скальпель обпалила над полум’ям, протерла йодом і розрізала рану. Натиснула руками на живіт і куля вискочила. На щастя, вона не зачепила внутрішні органи. Я наклала шви, обробила рану йодом і зробила перев’язку. Невдовзі дізналася, що хлопець скоро одужав. Слава про мене дійшла до обласного проводу. Провідниця «Галичанка» направила мене на хірургічні курси.

      На різдвяні свята пішла на курси з лікарями «Бурундою» і «Маркіяном». Сказали нам добратися в село Перекоси на Калущині, але там почалася облава. Курси перебазували в село Дички. Там викладали дві лікарки. Невдовзі нам повідомили, що до села наближаються більшовики. Уночі ми з повстанцями перейшли в село Поручин. Продовжили навчання. Ненадовго. Почули стрілянину. Жінка, у якої я квартирувала із двома дівчатами, слізно просила нас покинути її оселю, щоб її з дітьми не вивезли до Сибіру. Ми вийшли й розбіглися в різні боки. Біжу і відчуваю, як хтось хапає мене за руку. То був голова місцевої сільської ради. Думала, що видасть мене. А він привів до своєї хати, сумку з ліками поклав у мішок і запхав у гній на городі. Його жінка дала мені в руки веретено й куделю, сказала прясти. Зайшли більшовики і не звернули на мене уваги. Уночі ми з повстанцями пішли до лісу і там переховувалися кілька днів. Від сирості і холоду я захворіла. Повстанці відвели мене в якесь село на Рогатинщині.

      Провідниця «Галичанка» повідомила, що 11 березня 1945 року в мене буде весілля з Іваном Федівим на псевдо «Роман». Провідник дав дозвіл, попередили священика. Це було для мене несподіванкою. «Романа» я знала давно, він був гарний хлопець, учитель. Одного разу під час рейду нарвав мені пригорщу малини. Казав, що дуже мене кохає. Тоді я не сприймала цього всерйоз, не думала про заміжжя, бо війна.