Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

нікуди не ходила, бо заставлять підписати згоду на співпрацю. Сиділа дома, не пішла.

      Навесні Михайло знову з’явився дома. Ніч була неспокійна. Рано-вранці, коли вже зоріло, дуже загавкали пси. Я спала біля вікна на бамбетлі26. Подивилася через вікно – і кричу братові: «Міхал, москалі!» Він скочив із лавки біля печі, узяв шинель і побіг до стайні. Там виліз на горище і заліз у в’язанку соломи. У хаті забув гранату. То ми її загорнули в коц і кинули на піч. А його німецьку блюзу27 сховали в комин. Зайшли в хату чотири більшовики, почали міняти мокрі устілки в чоботах на сухі. Якийсь солдат обшукував піч. Серце мені калатало, але він побачив книжку з анатомії і дуже зацікавився нею. Інший запримітив блюзу й питає, чия вона. «Моя», – кажу. «Звідки взяла?» – випитує. Кажу: «Ходила до Тернополя і виміняла для брата на хліб у німецького полоненого. А ховала тому, що ви весь військовий одяг забираєте». Він ретельно почав оглядати блюзу. У кишенях знайшов патрони, люстерко, хустинку і гребінець. Каже до товариша: «Точно, бандита». Тим часом інші солдати взяли малого брата Василя і полізли на горище у стодолі. Змусили його відкидати снопи і дивитися за «бандитами». Коли залишився останній, братів сніп, пролунала сигнальна ракета з боку сусіднього села Бенева. Солдати з нашої хати вибігли. Побігли на світло ракети. Там знайшли трьох повстанців, які йшли до хати Миколи Ілька. У нього якраз перебували інші хлопці, які прийшли в село з моїм братом. 18-річного повстанця зарізали ножем, інших постріляли. Познімали з них одяг, чоботи і лишили голих у полі. Одного взяли в полон. Хату Ілька спалили, його жінку і доньку сильно побили і забрали на допити.

      Я переводила хлопців на дальші села. Якось привели до мене сімох повстанців із мішками на плечах. Несли літературу в Карпати. Мама гостила їх молоком. Провідник сів за стіл і побачив у нас «Українську загальну енциклопедію». Просив їм віддати. Пішли ми в ніч. Привела їх до хати станичного, його не було вдома, донька Ганна не хотіла нас пускати, боялася. Тоді пішли до іншої хати, за село. Господинею там була полька, учителька, старша жінка, майже не ходила. Нічого їй не казала. Хлопці залізли на стрих28, мішки поховали в солому. А над ранок у селі почалася облава.

      П’ятого квітня 1945 року облавники понапивалися, спалили хату старшим людям. Дим стелився, пси гавкали. Ходили по хатах стрибки і всіх із дітьми зганяли під церкву. Випитували про різних людей, казали, як не зізнаються, то будуть десяткувати29. Шукали Василя Вівчара. Він зі мною ходив до школи. Привели його маму з немовлям Славком на руках. Вона каже, що сина нема, поїхав до млина, як повернеться, то замельдується30. А двоє енкаведистів пішли до неї додому, вивели надвір її чоловіка Івана і розстріляли. Через два тижні знайшли Василя. Дали йому 15 літ тюрми. Пішли до хати зв’язкової Ольги. Про неї тато Демко Якимець сказав, що поїхала копати бараболі в сусіднє село. Тоді його, маленького, горбатого, повели під сільраду і там забили прикладами, кинули в яму. Тоді ж забили вдома молодого хлопця,