Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

про це не говорити. Там до мене прийшла «Орися». Її замість мене призначили провідницею. Забрала мої черевики: мабуть, для того, щоб я не втекла. Наступного дня хлопці кличуть мене на вечерю. Господиня дає свої черевики. Приходжу на вечерю, бачу, сидять есбісти55. Уже й ложка до рота не лізе. Вийшли з-за столу надвір. Підходить есбіст «Роман» і каже: «Ви арештовані». Повели через село до хати, де я квартирувала. Гірко було йти в супроводі есбістів селом, де багато людей мене знають. Приставили до мене двох охоронців. Так я переночувала. Наступного дня прийшов «Роман», дав зошит, ручку і сказав писати про свою роботу, зв’язки, бункери, які я знаю. Забрали мої записи і пішли. Однієї ночі прийшов обласний есбіст «Чорнота», якого я знала з Варшави. Сказав, що дізнався про мій арешт і гнав аж із Самбірщини, щоб мене не ліквідували. Обіцяв у всьому розібратися і забрати мене в СБ. Порадив іти на курси розвідниць. Я попросилася відвідати маму в Труханові. Пустив. Сказав чекати його зв’язкову, але вона все не приходила. Тому я почала критися і від більшовиків, і від наших. Ночувала в лісі під смерекою або в колибі, де колись лежали тифозні повстанці.

      Пішла молитися до Чудотворної Матері Божої в Гошеві. У тому монастирі мала зв’язок із монахом – двоюрідним братом сотенного із сотні «Вікторія». Там висповідалася і прийняла святе причастя. Дорогою з Гошева могли мене знищити. Із Дрогобицької обласної Служби безпеки був наказ мене вбити. Утім за мене заступився станичний села Бубнище «Кут». Сказав, що я доглядаю поранених хлопців із місцевого куща. Невдовзі есбіст «Султан» порадив мені ховатися в його сестри Розалії в Болехові. Там більшовики не заходили, бо її чоловік був на війні, прийшов без руки.

      У лютому – березні 1947 року переховувалася у криївці із чотирма хлопцями в Довжці – окраїні Болехова. Вона була у дровітні батьків «Султана». «Черненко» заліз у бункер, а від нього розлізлися воші. Ми познімали одяг і випалювали його на плиті. Навесні ще й почала прибувати вода. Не встигали вичерпувати. Кидали додаткові дошки і так спали. Удень ми вилазили з бункера, бо там було важко дихати. Я допомагала господині готувати їсти. Хліб місили ввечері, потайки, без світла, бо боялися, що сусіди нас побачать і донесуть. Одного дня вийшла з бункера випрати білизну. Господиня принесла мені миску, мило і воду. Побачила родичку господарів. Та вона мене не помітила. «Черненко» ж подумав, що я всипала56 криївку. Сильно вдарив мене в лице так, що я впала. Мав давню злобу на мене, бо колись я відмовилася його лікувати через те, що чіплявся. Сховалася біля корови. А він каже хлопцям брати зброю і тікати. Я боялася, бо за два тижні до цих подій «Черненко» вбив молодого хлопця, який просився до нас у бункер. Аж тут заходять болехівські есбісти «Соколенко» і «Боз». Бачать, що я заплакана, розпитують, що сталося. Забрали «Черненка» із собою. Прийшов на третій день і погрожував, що так мені це не минеться. Заборонив показуватися в Бубнищі, хоч там були мої родичі. Казав, що то його територія і він там провідник.