Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

що нічого, крім того стуку, не чула. Попросила черницю сховати той портфель під габіт39. Нас відпустили. Посилку доставила куди треба.

      Тільки німці покинули село – почали падати бомби. Люди не знали, де їм ховатися. Бігали в паніці. Недалеко від нашої хати була криївка у вигляді літери «Г». Люди ховалися там від поляків, коли ті нападали на село. І цього разу туди побігли. За п’ять метрів від неї впала бомба, але не розірвалася, в іншому разі ми б усі загинули, бо вхід у криївку був відкритий. Загинуло понад 10 людей. Серед них були батько із сином і мама з 6-річним хлопчиком.

      Як наступали червоні, то сестра Любомира обмазувала лице й одягала стару хустку. Вдавала хвору, щоб її не зачіпали. Люди говорили, що солдати ґвалтують дівчат.

      Брата Василя призивали на фронт. Спитали, ким працював до того часу. Розказав, що грав у сільському духовому оркестрі. Того дня його в армію не взяли, як і інших 11 музикантів з оркестру. На другий день брат поїхав до Львова і влаштувався на роботу на паровозо-вагонно-ремонтний завод, звідти в армію не забирали. Багато хлопців тоді виїжджали із села в пошуках роботи, бо боялися. Частина з них служила в поліції за німців.

      

      Марія Віслапуу

      Із троюрідною сестрою Ганною прийшли до педагогічного училища у Львові. В учительській упізнала Лідію Олександрову – східнячку, яка чудово говорила українською і за німців була вихователькою в бурсі. Спитала нас: «Гриб і Паляниця, ви що тут робите?» Відповіли, що хочемо вчитися. «То пишіть заяви», – запропонувала. Олександрова допомогла вступити відразу на другий курс, хоч ми не мали жодних документів про освіту.

      Двоє знайомих хлопців збирали гроші на потреби підпілля. Пішли до жінки, яка мала магазин одягу на теперішній вулиці Франка у Львові. Вона сказала: «Приходьте завтра, о шостій вечора, я приготую». Наступного дня на хлопців чекала засідка. Під час перестрілки одного поранили й арештували. Другий утік, але за якийсь час і його затримали.

      У Львові жили із братом у квартирі, що колись належала одній польці. Уночі почули стукіт у двері. Зайшли троє міліціонерів. Сказали, брата заберуть звірити його дані у списках виборців. Зі мною лишився один. Почав нишпорити по хаті. Знайшов мій зошит, у якому був вірш зі словами «За всі страждання, за муки брата, ми помстимося, буде відплата». Наказав і мені збиратися. Мене і троюрідну сестру Ганну, яка жила по сусідству, забрали на Дзержинського40. Там уже сидів Василь. Допитували всіх порізно. Наступного дня побачила брата: був сильно збитий, мав підпухле лице. Повезли нас у тюрму на Лонцького, де слідство продовжили. Тим часом батьки шукали можливості нас витягнути. Продали молодого лошака, найняли доброго адвоката. Він підкупив кого треба і мене із сестрою витягнув. Коли вийшла з тюрми, на вулиці зустріла маму. Вона розплакалася.

      За три тижні до нас із сестрою на квартиру прийшов якийсь чоловік. «Собирайтесь, девочки», – сказав. Попросила дозволу зайти до сусідки і взяти теплий