Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

Сестра Парасковія тоді захворіла на запалення легень. Її відправили в лікарню. Маму із сестрою Анною повезли до Борислава. Тримали їх у пересильному таборі. Ми із чоловіком як дізналися – поїхали з передачею до Борислава. Там не прийняли, сказали, що їх кудись перевезли, але не казали куди. Тоді вперше в мене з’явилася думка легалізуватися. Було важко думати, що через мене потерпають рідні. Пішла у стрийське МВД58, але черговий сказав, що нічого не розуміє з того, що кажу. Піднялася поверхом вище, у МДБ59. Сказала, що була в підпіллі, а тепер уже не маю жодних зв’язків. Прошу звільнити мою маму і сестру. Черговий сказав приходити, коли буде начальство. Але додав: «Мушу записати Ваше прізвище в журнал, бо як вийдете за двері, то вас можуть арештувати. Тоді вже нічим не допоможу». Усе зробив як треба і відпустив мене. Потім той запис мене врятував. Повезла передачу хворій сестрі. Поки домовлялася про її переведення в лікарню Журавна, вона померла. Про це дізналася від чужих людей. Вирішила хоч маму врятувати. Знову пішла в МДБ до Стрия. Там сказали, що за їхніми документами мами немає. Направили в Сколе. Приїхала, розповіла про себе. Сказали писати повинну про те, що мене «бандити» втягнули в банду й обіцяли мені самостійну Україну, якої не буде». Обіцяли освіту й роботу. Я відмовилася. Тоді вивели надвір і сказали сідати в машину і їхати в Дрогобич. Кажу: «Ви не маєте права, бо я легалізувалася в Стрию, а до Вас прийшла просити про маму!» Подзвонили у Стрий, переконалися, що я приходила. Пустили. За три місяці додому повернулися мама із сестрою. Проте спокою ми всі ще довго не мали.