Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

і не віддав за нього сестру. Через рік той хлопець повернувся. Мав хату, поле. Сестру ніхто не питав, віддали заміж. Удень вона все робила в господарстві, а вночі тікала від нього. Мала жаль на тата і маму. Потайки просила знайомих, які працювали в Польщі, знайти їй роботу. Допомогли. Покинула чоловіка, нікого не попередивши. Невдовзі я вирішила їхати до неї у Варшаву. Мама спекла хліба, зварила яєць, дала сиру. Тато на прощання вчив: «Щоб ти голосно не говорила, на дорозі не оберталася і не гримала дверима».

      Працювала в «Гуцульській штуці» – українському магазині поблизу площі Пілсудського у Варшаві. Вишивала на продаж сорочки і рушники. Жила в польській родині. Познайомилась із пані на псевдо «Майстер». Вона часто запрошувала мене на обід. Одного разу сказала, що я перейду жити до української пари Олесницьких: він працював у американському посольстві, вона виховувала маленьку доньку. Щомісячне утримання їхньої квартири коштувало близько 110 злотих, як добрий кінь. Мали прислугу, елегантну машину. То були справжні пани. Я була в них на повному втриманні. До них часто навідувалися гості – священики та інші представники інтелігенції.

      Щонеділі ходила на богослужіння до греко-католицької церкви на вулиці Медовій у Варшаві. Одного разу, коли йшла на трамвай, яким їхала до церкви, зачепили мене двоє хлопців. Запрошували до цукерні, у кіно. Старалася з ними не говорити. З’ясувалося, що то були хлопці зі Студентської громади. Так перевіряли, чи я порядна дівчина і чи не гулятиму ресторанами. Згодом я прийняла присягу і вступила в ОУН. Учили мене історії України й географії.

      Із приходом німців у Варшаві був створений курінь молоді. Ми з Ольгою збирали в місцевих українців кошти на синьо-жовтий прапор для куреня. Потім працювали в комітеті суспільної опіки й Українського червоного хреста в Українському центральному комітеті. Допомагали нашим хлопцями, які працювали у веркшуці51. Керував ними Богдан Вільшинський.

      На початку липня 1941 року ми добиралися до Львова. Скористатися потягом було неможливо, їздили тільки вантажні. Поїхали фірою попри Сян до місця переправи. Через посилену охорону заночували в лісі. Наступного дня дочекалися сутінків. Переходили річку вбрід. Провідник попередив, щоб трималися одне за одного і не піднімали високо ноги, бо стрімка течія могла знести людину. Мою провідницю «Майстра» хлопці брали на руки, бо вона була маленька ростом, а вода подекуди сягала нам по шию. Вийшли на берег у місті Перемишлі. Там нас чекали автівки. Проїхавши двадцять кілометрів, наша зламалася. Якраз проїжджала валка тягарових словацьких машин. Підібрали нас і повезли до Львова.

      «Гарбуз від Микити» – таким був пароль для входу в будинок на вулиці Руській, 20, у Львові. Постукала у двері, сказала пароль, і пан у елегантному одязі, який сидів біля бюрка, відповів: «Кіш». Мені дали вечеряти і допомогли розміститися. Потім прийшли інші члени нашої рейдової групи. Відбулася велика нарада. Невдовзі після того мене призначили машиністкою у Стрийський окружний провід ОУН. Проте згодом почалися сильні