Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

конвеєрі. Зміна тривала 12 годин. Один тиждень ходила в денну зміну, другий – у нічну. Стало краще, коли помер Сталін. Дозволяли частіше писати родичам і отримувати посилки.

      Познайомилася з росіянкою Ритою. До арешту вона навчалася в Москві. Дружила із закордонними студентами. Один із них привіз їй сухі духи в подарунок із Франції. Поселився в готелі. Запропонував піднятися до нього в номер. Там Рита пробула 45 хвилин. Вахтери повідомили в НКВС. Її арештували. Під час слідства просила провести судово-гінекологічну експертизу, яка б довела, що вона була незаймана. Їй відмовили. Засудили до восьми років – за «інтимний зв’язок» з іноземцями.

      

      Стефанія Вуйцик

      Одна жінка перед звільненням вимагала від адміністрації повернути її дитину. Інакше – відмовлялася залишити табір. Дівчинку забрали, коли їй було 11 місяців. Відтоді минуло п’ять років. За деякий час її привезли, але жінка в ній не пізнала свою доньку. Твердила, сталася помилка. Волосся дитини було не таке, яке мати залишила собі на згадку, відрізавши пасмо перед розлукою. Через суд розшукали справжню дочку – її виховувала родина військових з Одеси. Коли жінка нарешті зустрілася з нею, та запитала: «А почему ты не красишь губы красной помадой, как моя мама?» Дівчинку виховували заможні люди. Вони просили залишити їм дитину, а не прирікати її «на біду». Але жінка відвоювала свою кровинку.

      Наприкінці зміни відстала від своєї бригади. Помилково зайшла в заборонену зону. Конвоїр розцінив це як дезертирство. Відділив мене від інших і націлив автомат. Аж тут до нього підбіг собака – разом із господарем перевіряв пости. Конвоїр наказав мені стати у стрій. Інспекторові відрапортував, що всі в’язні на місці. На другий день інший конвоїр мені сказав: «Маєш доброго ангела-хоронителя, бо та наволоч тебе вбила б».

      Повернулася до Львова 1956 року. Приписалася на квартирі в пані Люби. Проте за деякий час сказали виїжджати зі Львова. Відповіла: «Мене двічі вивозили. Як хочете і третій, то везіть, а сама їхати не буду». Рік «висіла» в повітрі із пропискою, доки не вийшла заміж за Казимира.

      Мене шукали кадебісти – довідалася про це від сестри. Навідувалися до неї в Красне й випитували мою адресу. Повертаюся додому, а там – повістка. Перед виходом із дому попрощалася зі своєю 2-річною донькою, бо не знала, чи повернуся. Приходжу в КДБ, а до мене звертаються «Стефанія Василівна». «Перед вами извиняются», – сказав чоловік. Пояснив, що переглянули мою справу й визнають несправедливо засудженою. Виписали довідку. Коли виходила на пенсію, кожен проведений у таборі рік зарахували за три.

      Працювала в магазині 23 роки. На роботі ніхто не знав про 12 років моєї неволі. Нікому нічого не розповідала, бо тоді і стіни мали вуха. Не казала й дітям, треба було їх уберегти. 1992 року вперше показала донькам дві довідки про реабілітацію: ту, першу із КДБ, і сучасну, видану українською владою.

      46

      Вагони з вугіллям.

      47

      Тепер