Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

1946 року її арештували. За три місяці військовий трибунал військ НКВС Львівської області засудив до п’яти років позбавлення волі і на стільки ж – обмеження громадянських прав із конфіскацією майна. Тоді ж засудили її брата Василя до 10 років виправно-трудових таборів і 5 років обмеження громадянських прав. Покарання Марія відбувала в Антрациті на Луганщині, у Республіці Комі та в Красноярському краї Росії. Там познайомилася з майбутнім чоловіком – політичним в’язнем, учасником естонського антирадянського руху опору Олександром Віслапуу. Вийшла заміж за нього 19 вересня 1954 року – за три місяці після звільнення. Понад п’ять років подружжя жило в Естонії. Працювали на свинофермі. Потім повернулися в Україну. Звели будинок у Сокільниках Пустомитівського району на Львівщині. Працювала вихователькою в дитячому садку, потім – із чоловіком на Львівському автобусному заводі. Реабілітована 12 липня 1989 року. Із чоловіком прожила в шлюбі 58 років. Він помер 20 квітня 2012 року. Виховали синів Велла і Степана. Другого червня 2017 року Степан помер від раку горла. Живе в Сокільниках. Має четверо внуків і четверо правнуків.

      

      Марія Віслапуу (сидить крайня зліва) з родичами і своїми дітьми. Поруч біля неї мати Марія і батько Степан, а у першому ряду сини: Степан (крайній зліва) і Велло (наступний). Фото зроблене у Жирівці на Львівщині. Серпень, 1958 р.

      Як почалася війна35, тато пішов у військо. Служив у австрійській армії, потім – в Українській галицькій. Писав мамі любовні листи з віршами. Коли перестав їх присилати, подумали, що загинув. Батьки наполягали, щоб мама довго не дівувала, бо в хаті тісно. Посватався до неї один хлопець. Уже пройшли оповіді в церкві, наближався день весілля. Аж тут хтось приїхав зі Львова і сказав, що бачили там Степана. Бабця сказала: «Ну, то вже буде по весіллю». Тато прийшов на вінець, грали музики, і мама пішла з ним у танець. Її наречений ще дорікав їй за це, вона ж відказала: «Я ще не твоя жінка, ще можу танцювати». У неділю на ранкову Службу Божу мій тато прийшов до церкви і вкляк біля мами. Вона мала на голові широку червону стрічку із зеленою квіткою замість фати. Їмость36 за тим усім спостерігала і дуже їй жаль було молодих, радила їм утікати. Але так не годилося. Тож моя мама перепросила свого нареченого, сплатила йому якусь компенсацію і вийшла заміж за мого тата. У нашому селі ніколи такого не було – ні до того, ні після.

      Двічі приїжджав до нашого села Андрей Шептицький. Першого разу відвідував монастир Сестер Василіанок, куди я ходила в захоронку. Тато виніс мене із церкви на руках і так тримав, аби бачила митрополита. Хлопці у вишитих сорочках виїжджали його зустрічати на край села на гнідих конях. Дівчата виконували пісні й вірші. Удруге він приїхав у село неофіційно. Бачила його на подвір’ї монастиря. Стояв на милицях, розмовляв із монахинями, пив каву й у руках тримав булочку. І цього разу отримала від нього благословення.

      Пішла селом чутка, що приїдуть козаки. Ми, дітлахи, побігли на цвинтар і нарвали жовтих квіток. Уже була осінь, годі було знайти інші. Стояли й чекали. Вийшли монахині, спитали – кого зустрічаємо. «Козаки мають приїхати», – відказали. Вони почали сваритися: «Та хіба ж ви не знаєте, що то большевики, то ж комуністи. Ану забирайтеся звідси!» Ми залишилися. Але ті «козаки» прогнали через село, навіть не привіталися з нами.

      Більшовики закрили