Змова диктаторів. Поділ Європи між Гітлером і Сталіним 1939–1941. Андрій Галушка

сталеві куполи із 135-міліметровими гарматами, що могли ховатися під землю, а також куполи для спостерігачів і кулеметників. У казематах були розміщені 47-міліметрові гармати, де вони могли вести вогонь крізь амбразури, що давали максимальний захист залозі. У 22 великих фортечних комплексах усі елементи (казарми, склади з тримісячним запасом харчів та набоїв, електростанції) сполучалися тунелями, заглибленими на 25—30 метрів під землю. Окремі фортеці сполучалися підземною залізницею. Лінія була оснащена важкою артилерією на залізничних платформах. Глибина укріпленої лінії становила 6—8 кілометрів. Перед лінією йшла зона забезпечення глибиною від 4 до 14 кілометрів. Гарнізон найбільших фортів налічував від 200 до 1200 солдатів, казематів – від 12 до 30, а всього лінію мало обороняти у травні 1940 року 224 тисячі бійців фортечних дивізій. Великим недоліком лінії була відсутність зенітної артилерії.

      Французи вважали, що Гітлер не наважиться штурмувати лінію Мажіно і пошле німецькі війська через Бельгію. Бельгійці з 1920 року мали з Францією угоду про військову співпрацю, що передбачала координацію діяльності армій обох держав у разі війни з Німеччиною, але 1936 року вирішили, що краще заявити про нейтралітет у надії, що Гітлер не сприйматиме Бельгію як можливе джерело загрози. Хоча деякі роботи із захисту французького кордону з Бельгією й було проведено, високий рівень ґрунтових вод у північній Франції не давав можливості звести капітальні споруди, аналогічні тим, що прикрили кордон із Німеччиною. Та й часу вже не залишалося.

      Своє завдання лінія Мажіно виконала. Проблема була в тому, що французьке командування, перебільшуючи оцінки чисельності німецького супротивника, не наважилося покластися на її ефективність. Із дев’яти французьких армій п’ять розташовувалося позаду лінії, і коли очікуваний удар таки звалився на Бельгію, французьке крило, якому випало йому протистояти, виявилося, навіть разом із БЕС та арміями Бельгії та Нідерландів, заслабким.

      Британський крейсер «Cumberland» (знімок 1954 року, за п’ять років до його списання на брухт)

      Період пасивності «дивної війни» мав своїм наслідком серйозне падіння духу. Жан-Поль Сартр, який 1939 року опинився в солдатських лавах, у листопаді записав у щоденнику: «Спочатку всі хлопці рвались у бій, а тепер вони помирають від нудьги». Тоді ж уже згаданий генерал сер Алан Брук нотував свої враження від французьких солдатів: «Що мене стурбувало найбільше, то це вираз обличчя солдатів – незадоволений та непокірний»27. Французькі комуністи за вказівкою з Москви розгорнули агітацію проти «імперіалістичної війни». Їхній лідер, Моріс Торез, був призваний до війська, але дезертирував і втік до СРСР. Відповідно, Французьку компартію було заборонено 26 вересня 1939 року. Припинили виходити 160 комуністичних газет, 3000 комуністичних депутатів різного рівня втратили свої мандати, на початок весни 1940 року 3400 комуністів опинилися за ґратами. Можна було б списати це на антикомуністичну параною, якби не принаймні один доведений випадок комуністичного саботажу

27

56-річний генерал Брук, що як артилерист у Першу світову заслужив репутацію відмінного військового планувальника, вважався франкофілом, бо виріс та отримав освіту у Франції; тож навряд чи в цьому враженні він був упереджений.