Тарас. Повернення. Олександр Денисенко

спасайте, а не свои манатки!

      І Ферт здався, зняв кашкет, провів долонею по голеній голові та сказав невідомо кому:

      – Что ж, глупость умному не интересна.

      Його вагання одразу вловив Обрядін, вихопив із руки поручника штоф і пожбурив у море.

      А коли зачув голосний наказ фельдфебеля, що першим, червоний, як рак, прителіпався на причал: «Занять круговую оборону!» – додав:

      – Вы тут старший по званию, вы и командуйте!

      Поручник фон Ферт зціпив зуби, заграв жовнами і мовчки пішов геть із причалу.

      – А где мусульмане?! – запитав його ошелешений фельдфебель.

      – Капитан Косарев сейчас за ними по пустыне гоняется, – кинув, проходячи повз нього, Ферт.

      Обрядін, ідучи слідом за Фертом, переможно проголосив:

      – Враг отбит! Ставь солдат на тушение пожара, пока машина не заработает!

      – Солдаты, бегом на тушение пожара! – зазіпав фельдфебель. А як побачив, що всі кілька сотень рядовиків кинулися на вузький причал, закричав: – Стой!!! Разбиться на тройки! И по моей команде: «Бегом втроём!» забегаем по три человека на помост и выносим почту! И нежнее! А то вся эта хрень сейчас завалится!

      До Ферта підскочив Чарц:

      – Господин поручик, умоляю, переведите эту инструкцию! Она ведь на немецком!

      І як Ферт того не хотів, та змушений був затриматися біля башкирів з машиною. Двом дав запотиличника. І сам, уподібнюючись усій цій веремії, зачортихався:

      – Где вы таких чурбан-задэ понабирали?! Они же давление в паровой системе совсем сбросили!

      – Солдаты! Бегом втроём! – верещав фельдфебель, відмахуючись, як і капітан, від диму й вогню. – Сгорим ведь все, пока эта чёртова машина заработает!

      Першими з усіх кинулися Шевченко, Пастушок і Нагаєв. Добігаючи до шхуни, Тарас помітив на кінці причалу бездиханного Буркова і, чіпляючись за мішки з поштою, які матроси вже перевантажили зі шхуни, метнувся до денщика. Іван, здавалося, вже не дихав. Шевченко намацав пульс на шиї – тремка жилка ще билася. Перегнувся з причалу, намочив шматину, яку завжди носив із собою для художницьких потреб, і обтер нею лице Буркова. Денщик опритомнів, але заговорив безтямно, у напівмаренні:

      – Не бийте мене! Не бийте!

      – Хто в тебе стріляв, Іване? – спитав Тарас. – Це я, Тарас! Не бійся мене!

      – Тарас?… – денщик упізнав Шевченка, а тоді схопив його правою непораненою рукою за шию, підтягнувся, як міг, до його вуха і зашепотів, озираючись на причал і пожежу: – Косарєв цілився, та не вбив, тільки поранив мене… – і від зусилля Бурков знову знепритомнів.

      Шевченко гукнув до Нагаєва, щоб допоміг підняти Івана, але той не почув. Тоді Тарас спробував зробити це сам. Іван від того прийшов до тями й застогнав:

      – Тарасе, Кампіоні програв мене на носок Косарєву… вони й тебе програють…

      – А я був подумав, що вони «Ластівку» одне одному програли й запалили, – сердито пожартував Шевченко.

      – То розлита горілка загорілася… Косарєв у палубу стрельнув.

      Тут