Тарас. Повернення. Олександр Денисенко

Цибатого він теж не зачепив, бо той був другом Нагаєва. Дядька накинувся на наймолодшого.

      – Ей! Нєуваженіє к мундіру? – підступив до молодого ближче, хрюкнув йому під носа, як свиня, і пригрозив: – В карцер захотєл?!

      Молодик виставив уперед груди, як справжнісінький півень, але дядька пхнув його до нар пузом, аж підплигував:

      – Із-за такіх, как ти, я по гривєнніку за каждово буду імєть! – він тішився і біснувався. А довкола нього, чуючи сварку, немов завелися й пробудилися всі.

      – Ах ти, морда продажная! – визвірився молодий солдат і дав щиглика дядькові по носі.

      Дядька аж присів. А тоді відвів назад руку, щоб ударити й одразу повалився на долівку. Нагаєв викрутив йому руку і пригнув дядьку вниз. Дядька закрутився, як тарган, зажалівся і забекав.

      – Е-е-е! Тіхо-тіхо! Ти же унтер! – визвірився на Нагаєва, і той попустив.

      Дядька вирвався і побіг проходом поміж нарами до виходу, закриваючи голову руками, на яку з усіх кінців казарми полетіли чоботи, валянки, качани з ріпи й олов’яні полумиски.

      – Осторожнєй, падліци! Ви ж перві начали!

      Ні з того ні з сього солдати загиготіли, розсмішені вигуками дядьки.

      А коли той, тікаючи з казарми, перечепився об брудну ногу колодника, казарма вибухла реготом.

      За хвилю регіт ущух і всі знову зосереджено засопли, розбираючись у строях двадцятирічної давнини. Пастушок схопив маску за червоний клапоть, що прикривав отвір для носа, й покрутив нею, дивуючись:

      – Парні, а для чого ця байда?

      – Це маскіровочне напинало, – відповів Тапашов. Він був найстаршим серед солдатів і через те здавався схожим на солончак. Очі вицвілі, немов їх вигризла сіль, щоки, як потрісканий глинистий ґрунт. Розглядаючи червоний клапоть, він прохрипів: – А ця байда для сугріву носа, коли тріскун… Тільки ж ми її були зривали, бо вона червона і в неї хивінці добре з луків поціляли… А тут якесь кодло взяло і назад їх попришивало.

      – Сволочь назад и пришила, – сказав Нагаєв.

      – Хлопці! Це не байда! Це театральні костюми! – схопився Шевченко, вискочив із широченних шароварів, у які заліз був у білих солдатських штанах, і кинув їх Пастушку. – Невже забули, як ми той рік водевіль грали?!

      – Чур, я за Парашу! – зрадів Пастушок, схопив сарафан однієї з потіпах, накрутив чорні шаровари собі на голову, а свою маску пожбурив Шевченкові.

      – Я сьогодні суфлер! – гукнув Шевченко, віддав маску Нагаєву і, підбігаючи до бочок із сіном, у яких солдати часто зберігали курячі яйця, вихопив два жмути сухої трави, перекрутився, став руки в боки й оголосив під бурхливу овацію солдатів:

      – Итак – драматург Николай Иванович Куликов, «Ворона в павлиньих перьях»! Свежатина, господа! Только что из Петербурга!

      Від захвату солдати розійшлися, дехто загупав чобітьми об нари. Нагаєв затарабанив по гітарі.

      Тарас схопив зі стіни домбру, сів на бочку по-турецьки і заграв швидку казахську мелодію. Це був «Япурай» – так цю пісню спрощено називав кожен казах. Хоча насправді вона