Тарас. Повернення. Олександр Денисенко

вдарив струмінь води. То запрацювала пожежна машина. Почулися вигуки і радісний гамір.

      А на плац назустріч Ферту якраз вискочив капітан Косарєв на Галюцині. Він поспішав на пожежу на коняці, котра його не слухалася, бо за ними, як міг, тягнувся п’яний Кампіоні, який весь час кликав свою кобилу, через що Галюцина то спинялася, то повертала капітана лицем до свого хазяїна, то, пришпорена, знову неслася на гасіння пожежі.

      – Что здесь происходит? – проварнякав до новоявленого поручника Косарєв, спиняючись і беручись під боки, щоб не хитатися в сідлі.

      – Сбежать подлец пытался, – спокійно відповів Ферт і штовхув Шевченка, що вже підводився з плацу за своїм листом.

      – Поручик, извольте объясниться! – наполягав захмелілий Косарєв.

      – Нет, это вы, капитан, извольте объясниться, что тут происходит! – Ферт знову прибрав маску байдужності. – Спешу представиться: личный помощник командующего Оренбуржским гарнизоном, поручик Стефан Иоганович фон Ферт. Прибыл ночью на небезызвестной вам шхуне «Ласточка».

      Останні слова привернули увагу Кампіоні, який нарешті наздогнав Косарєва, схопив Галюцину за вузду й безглуздо втупився в незнайомця.

      – А, – тільки й відповів капітан. – Егор… капитан… Михайлович Косарев. Командир этого подлеца, – і Косарєв показав кудись униз, чи то на Кампіоні, що теліпався на вуздечці, чи то на Шевченка, який силкувався звестися на рівні.

      – Рядовой Шевченко! Никак драпать решил? Куда, изволь тебя спросить? К врагам? К хивинцам? Или к атаманам Исе и Досану! – роблено скрикнув капітан, а тоді посміхнувся до Ферта: – Уже седьмой год не могу этого комедианта заставить кровь за отчизну проливать!

      Шевченко не дослухався до Косарєва, весь час намагався підвестися, однак Ферт вільною від листа рукою утримував його.

      – Я вас попрошу, поручик! Віддайте мені мого листа! – наполягав Тарас.

      Замість відповіді Ферт відкинув його і якраз у руки солдата в чорній масці, що підскочив до офіцерів. Він скрутив Шевченка і поставив на коліна.

      – Ты кто таков, молодец, будешь? – запитав солдата Косарєв.

      – Я? – розхихотівся солдат у масці.

      Шевченко спробував вирватися. Солдат, недовго думаючи, гепнув йому кулаком по тімені, ще дужче зареготав і, зриваючи маску, сказав:

      – Не познали, гаспадін капітан?… Я ж його дядька! І тоже Тарасій…

      Угледівши щось знайоме в дядьковій фігурі, нарешті отямився Кампіоні. Важко ворушачи язиком, проказав:

      – Чё стоишь, воитель?! Вяжи беглеца!

      …В’язати його було легко. Він не опирався. Не міг. Геть знесилів. І в очах було темно. Світилися лиш силуети пустелі. І в напівмаренні він пригадував, як ходив уздовж Новопетровської фортеці вночі (а ходив він так частенько) і завжди молився. Молитви в нього були свої:

      Боже, спаси, суди мене

      Ти по Своїй волі.

      Молюсь, Господи, внуши їм

      Уст моїх глаголи.

      Бо на душу мою встали

      Сильнії