Тарас. Повернення. Олександр Денисенко

армії!» – майнуло Шевченкові. Він не любив Косарєва, але його інколи потішала театральність і надмірна поза капітана. Поряд Бурков, по-братськи ризикуючи собою, підтримував його за плече. А переляканий дядька давав драла п’ятами краєчком морської хвилі.

      Кампіоні опустив і пуфер, і задерту ногу і якось боком, як ображений хлопчисько, почухрав жалітися до капітана.

      – Господин капитан! Так я ведь Мешкову проиграл папину ло…

      Лиш підійшовши, поручник усвідомив, що Косарєв сидить верхи на його кобилі.

      – …Лошадь?… – загримів Косарєв розробленим на муштруваннях командним голосом. – Твоя клячонка теперь уж моя! И на носок ты аккурат со мной теперь играть должон!

      І капітан так голосно зареготав, що пересилив коняче іржання.

      Кампіоні схопив коняку за вузду і спитав розчавлено:

      – Как это?

      – Ха-ха! – зареготався ще дужче капітан, а кобила під ним забила копитами, обсипаючи свого колишнього господаря колотями з жорстви і піску. – А?! Как я тебя угрел, Кампиони, да-сь?!.. По самое не хочу!

      – За что? – ще тихіше пролопотів поручник.

      – За жадность твою!.. Мешков напился и под утро рухнул со стаканом на пару. Так что твоя Галюцина отныне моя!

      – Как ваша? У неё ж под вашим благородием морду свело!

      Косарєв торжествував і ще більше набрався пихи, і ще вище звівся у стременах.

      – И сколько теперь мне стакан на носке нужно продержать, чтоб всё назад вернуть?

      – Минуту и двадцать секунд! – тріумфуючи, зареготав, як грім, капітан. – И тебе не сдюжить! Ибо ты у нас неуравновешенный!

      Кампіоні нервово заялозив долонями по кобилячій морді й ображено скрикнув:

      – А тыща моя тоже ваша?

      Цього разу настала черга розтривожитися Косарєву.

      – Какая тыща? Ты что, ещё и тысячу Мешкову проиграл?

      – Да!

      – Вот Мешков прохвост! Он ещё и тыщу у тебя выиграл!.. Ну ничё, до фрунта ещё час! Я ещё подлеца проучу! – І капітан пришпорив Галюцину. Та плигнула з місця, мало не скидаючи Косарєва на землю, і рвонула до форту.

      – Возьмите меня с собой! – кинувся за ним навздогін поручник.

      – Кампиони!

      – Да!

      – У тебя сколько ног?

      – Две.

      – Вот то-то и оно! И одна другой проворней! – знову загиготів Косарєв і пришпорив кобилу.

      Шевченко з Бурковим перезирнулися. В Івана спухле лице скрутилося в осміх. Тарас суворо зиркнув на приятеля, щоб той не всміхався.

      – Смехулёчки! – гарикнув на них Кампіоні, біжучи за Косарєвим. – А ну взять стаканы – и за мной!

      І Бурков заметушився, підбираючи цілі гранчаки. Шевченко підхопив цебро і, різко сахаючись алкогольного сопуху, закашлявся. У цебрі таки була сивуха.

      – Він мене вб’є, – вихопилося в Івана.

      – То тікай! Там далі ще Росії немає, – сказав Тарас, киваючи на південь.

      Шевченко сидів у здоровецьких чорних шароварах на дальніх нарах біля солдата, якого вже третій день карали колодкою, і малював казарму.

      Посеред